Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжує спілкування з фахівцями соціальної сфери щодо нових викликів війни.
Цього разу поговорили з експерткою Любов’ю Лоріашвілі, експерткою Київського міського центру соціальних служб, щодо очікувань та мрій кандидатів в усиновителі та опікуни, які приходять зараз на навчання.
- Любов Семенівна, продовжуємо спілкування щодо впливу війни на бажання людей усиновити чи взяти під опіку. Які кандидати найчастіше зустрічаються у вашому навчальному центрі?
- Якщо казати про сьогодення, я умовно поділила би кандидатів на три категорії.
Перша категорія – бездітні, зрілі та усвідомлені люди, які і до війни розмірковували про усиновлення, мають можливість прийняти дитину та піклуватися про неї.
Друга категорія - чиї діти стали дорослими, але у батьків ще є бажання виховувати і війна на це не впливає.
Третя категорія - бажаючі взяти до себе посиротілу дитину від війни. Якщо перші дві мене надихають, то третя категорія дивує, а іноді бентежить.
- Чому? Адже бажання допомогти сироті під час війни - чи не є доброю справою?
- Через війну в українців з’явилося загальне бажання – прихиститу дитину. І це нормально. Усиновлення взагалі було притаманно українцям, а зараз тим більше, бо йде війна і діти втрачають батьків. Але! Частіше діти, що втратили батьків через війну, мають родичів (тітку, дядька, бабусю, діда). Часто реагують на втрату та стають опікунами друзі чи колеги, які знають дитину, а дитина знає їх.
Можливо, я вас здивую, але у нас зараз 13 дітей, які залишились без батьків, саме через війну. І влаштовані вони в 10 сімей. Це діти, яких не забрали родичі або тому що самі перебувають в зоні військових дій або тому, що дитина маленька і не може повідомити про них. Усе.
- Але згідно чат-боту “Дитина не сама” бажаючих прихистити дитину - більше 21 тисячі. І на всю цю 21 тисячу - лише 13 дітей?
- Так. І це на фоні того, чого ми очікуємо після жахів і страт у Маріуполі, на Київщині і так далі - лише 13 дітей. Тому одразу скажу, на щастя - немає такої надмірної кількості дітей, які б прагнули влаштування поза родинного оточення.
Тут я би про інше поговорила про кандидатів часів війни. Частіше ці люди бажають зробити добру справу і так далі. До війни вони особливо не замислювалися над тим, аби взяти дитину, а війна наштовхнула на цей подвиг. І тільки на курсах потенціййних кандидатів вони дізнаються, що діти сиротіють не лише через війну, а й інші соціальні та побутові моменти… І вони готові прийняти і таких дітей, які посиротіли через соціальні умови.
Але не всі такі. Виявилася ще одна категорія кандидатів - що хочуть виключно дітей, які втратили батьків саме через військові дії. Тобто ділять сиріт на “дітей війни” та “дітей не війни”.
- Чому в них такий розподіл на “дитину війни” та “дитину не війни”?
- Гадаю, коріння того - у бажанні взяти дитину з гарної родини з гарними генами. Люди вбачають, що війна вбиває саме батьків з гарних сімей, і “дитина війни” апріорі матиме гарні гени. І якщо від навчання перших двох категорій, про які я казала раніше, ти отримуєш натхнення, то від цієї категорії ти розчаровуєшся, розуміючи, що такий “мотив” приречений на провал. Але ці люди не хочуть прийняти до себе іншу дитину, крім “жертви війни”.
- З якогось боку - це чесно, якщо людина зізнається про власні наміри, а не прикриває красивими словами та фразами про любов до дітей…
- І ми, як соціальні працівники, повинні доносити цим людям, налаштовувати і цю категорію на різних дітей з різною долею, а не тільки “дітей війни”. Адже ніхто не впевнений, що гарна родина має гарні гени. Жоден фахівець не зможе пообіцяти, що дитина з гарної родини апріорі виросте гарною.
- І як, вдається вмовити цю категорію кандидатів взяти “дитину не війни”?
- Тут ми маємо справу з неусвідомленим батьківством. Складно змінити щось, коли людина має конкретні “забаганки” - хочу саме таку дитину і все. Це про власні забаганки дорослих людей, а не про допомогу дитині-сироті отримати нову родину. У нас по програмі з чат-боту “Дитина не сама” провчилися 116 дорослих. 80-тьом з них служби у справах дітей запропонували взяти на виховання дитину, що посиротіла не через війну, а через побутові обставини…
- І як?
- Вони не погодилися. Бо це були не діти війни…
- Але ж вони сироти? Чи попит виключно на сиріт війни?
- Так. Це про соціальне прийняття, мотивацію: “Зараз війна, і я хочу допомогти дитині через війну”. А якщо це діти, батьки яких вели асоціальне життя, то: “Ні, таких дітей нам не треба”. Хоча це моторошно - ділити дітей по таких категоріях. Але це теж є, нажаль…
.png "Імена")
