Експозиція ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» з артінсталяцією від творців GOGOLFEST

ГОЛОСИ - це виставка, яка відкрила мультимедійний простір Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова з артінсталяцією від творців GOGOLFEST.

• Де: Музей історії міста Києва, вул. Б. Хмельницького, 7
• Коли: з 22 лютого до 31 травня 2024 року. Вхід вільний. Наразі перший сезон завершено.

Експозиція ГОЛОСИ прагне розкрити глибину та силу живих історій мирних українців про війну. Артоб’єкти дають відвідувачу можливість стати активним учасником виставки, щоб розкрити з одного боку — трагедію війни, а з іншого — силу та гідність людей, які вистояли попри жахіття. Історії, які взято за основу виставки, зібрав Музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Виставка дає можливість цим історіям жити у багатовимірному просторі, де їх можна почути, побачити та відчути особисто.

Наталя Ємченко, членкиня Наглядової ради Фонду Ріната Ахметова:

«Музей "Голоси Мирних" вперше вийшов в офлайн. Віримо, що задум вдасться. Музей — це проєкт, найбільший за обсягом збереження даних про війну. З 2014 року ми накопичили понад 100 тисяч живих історій. В Україні є чимало ініціатив, які так само фіксують події війни. Наша велика ідея — створити майданчик, на якому ці ініціативи зможуть розмовляти, шукати спільні відповіді та об’єднувати величезні масиви даних у системи».

Складовою виставки ГОЛОСИ є саундінсталяція з об’ємним п’ятиканальним звуком. Саундтрек написала композиторка Яна Шлябанська, використавши справжні голоси героїв Музею «Голоси Мирних». Поетично-музичну композицію створила команда акторів «Дах-тріо». У експозиції використано вірші Василя Стуса. А відеоряд складається з компіляції документальних кадрів, анімації та відеоарту. У виставці беруть участь і реальні артефакти воєнного часу, які береже Музей.

Міський голова Брюсселя відвідав виставку ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова у Києві

Філіп Клоз — мер міста Брюссель, столиці Бельгії та адміністративного центру Європейського Союзу — відвідав Київ. Під час візиту пан Клоз завітав до виставки ГОЛОСИ, яка відкрила мультимедійний простір Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Міський голова Брюсселя поспілкувався із Андрієм Палатним, лінійним куратором виставки, та Діаною Поповою, генеральною директоркою Музею історії міста Києва, у якому проходить експозиція.

«Європейці наголошують, що саме через культуру можливий вихід і відновлення країни після нашої перемоги, в якій вони не мають сумніву», — зазначила Діана Попова, коментуючи візит політика до Музею.

Це вже третя поїздка пана Клоза та його команди до української столиці під час повномасштабного вторгнення з метою передання європейської допомоги. Ще у 2022 році Філіп Клоз наголошував, що бельгійці підтримуватимуть і допомагатимуть українцям у їх героїчній боротьбі за свою державність та свободу.

***

«Світ має це побачити»: ведучий та актор Олексій Суханов поділився враженнями від виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

«Ця експозиція має їздити Європою, Америкою, світом взагалі. Сумніваюся лише в тому, що люди там відчуватимуть все так, як ми, хоча б тому, що вони не зіткнулися ще із війною. Я маю велике сподівання, що вони дійсно збагнуть — якщо зараз не будуть активніше підтримувати Україну, то опиняться в такій самій ситуації», — підкреслює Олексій.

Ведучий наголосив на важливості збирання історій про пережите українцями, на фіксації та аналізі подій минулого й сьогодення заради кращого майбутнього, задля справжньої незалежності України. І саме це, переконаний Олексій Суханов, робить Музей «Голоси Мирних».

«Це вкрай необхідно робити, щоб певна частина громадян, завдяки багатовіковій мудрості України, збагнула, що треба дорослішати, у чому має полягати незалежність, критичне мислення, функція аналізу кожного з нас», — упевнений ведучий.

Олексій зазначив, що саме документально фіксуючи все те, що відбувається, українці не дадуть будь-кому можливості трактувати події на свій лад, і — що дуже важливо — відходитимуть від російських наративів, маючи шанс зцілитися від їхнього вбивчого впливу.

«Історія, статистика, церква — це милиці будь-якої влади. Якщо кожен з нас ось тут не одужує, ми знову зайдемо на ще одне коло, вкрай трагічне, і я сумніваюся, що тоді ми зможемо зберегти Україну і піднятися. Не можна розраховуватися щоразу життям своїх дітей», — упевнений Олексій Суханов.

***

«Це наша сучасна історія»: гравець «Шахтаря» Дмитро Криськів поділився враженням від виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

У Музеї історії міста Києва триває виставка ГОЛОСИ, яка презентувала мультимедійний простір Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Днями на виставку завітав Дмитро Криськів — відомий футболіст, центральний півзахисник донецького «Шахтаря».

«Відео та голосові спогади людей викликають багато почуттів. Ти бачиш все те, що відбулося не на твоїх очах. Ти переносишся в історії інших людей, ти відчуваєш жах, який вони пережили», — ділиться враженнями Дмитро.

Він народився у Харкові, був там на початку повномасштабного вторгнення. У місті, яке нищить ворог, лишаються його батьки. Дмитро каже, що і сам був би там, якби не займався футболом… Хвилювання за рідних та своє місто перекликаються з його емоційними враженнями від виставки.

«ГОЛОСИ — це велика й важлива робота багатьох фахівців. Про події в Україні треба говорити. Це наша сучасна історія. Не можна просто так забути людей, зокрема тих, хто втратив життя. Кожен має робити свій внесок у нашу велику перемогу. Закликаю всіх — допомагайте, де можете», — наголошує Дмитро.

***

Виставка ГОЛОСИ відкрила мультимедійний простір Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова, який зібрав понад 100 тисяч історій українців про війну. Днями виставку ГОЛОСИ відвідала Даша Трегубова, відома українська акторка, ведуча, продюсерка, авторка відеопроєкту #ДашаЧитає.

«Ти знову занурюєшся в те, що, як тобі здавалося, ти вже певною мірою пережив, прорефлексував і, можливо, десь залишив позаду. Кожна травма, яка сталася у житті, не минає безслідно — і це розумієш, потрапивши сюди. Звісно, виставка не лише про травму. Вона — про спогади. Вона постійно — про надію. Буквально все, що ти бачиш, так чи інакше дає тобі натяк на те, що є і надія, є і щось хороше й обов’язково буде», — ділиться враженнями Даша.

Акторка зізнається, що її першими емоціями на виставці були ті, що переживалися на початку великої війни: лють, розпач, обурення, бажання одночасно щось дуже активно робити та кудись бігти. Адже експозиція створює ефект присутності.

«Виставка імерсивна, мультимедійна, тож ти на певний час просто занурюєшся у свої й чужі спогади. Це насправді дуже потужно, але до цього треба бути готовим», — ділиться враженнями Даша.

Про глибокий сенс артоб’єктів експозиції розповів Андрій Палатний, лінійний продюсер виставки та театральний куратор GOGOLFEST, на прикладі м'якої іграшки, яка належить реальній дитині.

«Коли ми починаємо роздивлятися, ми бачимо на іграшці надрив, шов, який дитина розірвала власними руками, сидячи у бомбосховищі. Це міцний шов... І дивлячись в очі цієї іграшки, ми можемо вловити, побачити емоції цієї дитини. Це приклад, коли звичайний, побутовий предмет отримує певну символіку», — зазначив Андрій.

***

«Треба мати сміливість не знати відповідей»: публічне інтерв’ю з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

У Музеї історії міста Києва відбулося публічне інтерв’ю з Євгенієм Стасіневичем — літературним критиком, літературознавцем, популярним лектором, теле- та радіоведучим — у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Модерувала розмову Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка.

Говорячи про те, як література реагує на досвіди поточної війни, Євгеній розповів, що станом на минулий рік під час війни в Україні вийшла тисяча книжок, написаних тими, хто служив або служить. Критик підкреслив, що українська література «освоює» сьогодення водночас з подіями:

«У нас реальність і війна зімкнулися. Тому ці книжки освоюють реальність разом із тим, як освоюють війну. Я бачу, що книжки після 2022 року вже не скрізь про фронт і про окоп. Переважна більшість зараз про тили — про досвіди окупації, еміграції, про різне. Але там є життя сьогоднішніх Києва, Бучі, Харкова. Те, чого раніше бракувало, тепер є, але воно йде вже з доважком, обрамлене війною. Новітня українська література вчиться працювати одразу у дві руки: і з війною, і з сучасністю».

На думку літературного критика, багато книжок про досвід України у ХХ столітті транслює образи програшу, жертви, а наратив є консервативним та передбачуваним:

«Раніше мені було цікаво читати книжки, скеровані на пам’ять. Особливо саги про ХХ століття. Я сильно мріяв, щоб в українській літературі такі книжки з’явилися. Вони почали з’являтися, але я швидко зрозумів, що ці книжки часто є дуже ідеологічними. Світогляд їх швидко стає зрозумілим, вони дуже схожі: це така прикрість за те, що трапилося. „Ми програли все ХХ століття, шкода, — але все одно життя триває“. Мені не вистачає дорослої розмови на наш рахунок. Не „нас прийшли та пов’язали“. У тому числі й дорослої позиції про нашу відповідальність».

У своїй відповіді щодо важливості пам’ятання Євгеній акцентує на тому, що забувати певний досвід теж потрібно. На його думку, треба вміти закривати для себе певні теми та мати сміливість не знати відповідей на важливі питання:

«Мені хочеться підкреслити цінність забування. Вміти відсувати щось, про що ми думали, — не зле. Ми зараз тотально перегріті. Цей стан надовго. І тому якісь речі, теми треба „провітрювати“. Нема рішень, нема хороших рішень — давайте поки відійдемо від цього стола, походимо, ще потім повернемось, поговоримо. Важливо не зробити з пам’яті абсолютне божество, бо ми й так сильно розвернені в минуле. Але ми не маємо бути приречені на це».

***

«Пам'ять — це поле для справедливості»: інтерв’ю з головою Інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

У Києві відбулося публічне інтерв’ю з Антоном Дробовичем — українським громадським та державним діячем, експертом у сфері комунікацій, освіти і культури, головою Українського інституту національної пам’яті. Захід проходив у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Модерувала розмову Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка.

Для всіх країн, які мали тоталітарну сторінку у своїй історії, налаштування політики пам’яті — задача із зірочкою. Адже там мова не лише про збереження, а про відновлення суспільно значимої інформації.

«Тоталітарні режими та імперії знищують архіви, забороняють мемуари і вбивають людей, які можуть переповісти важливі історії. Тобто, затирають поле — у вас не буде, чого пам’ятати. Може доходити до абсурду, коли родина у період Голодомору гине, а їх єдина дитина, якій дивом вдалося зберегти життя, нічого не знає про долю рідних і стає з часом співробітником репресивного органу, що захищає той злочинний режим», — розповів Антон Дробович.

Політика пам’яті в Україні почала формуватися далеко не одразу після здобуття Незалежності. На сьогодні експерт бачить у цій сфері три виклики.

«Перший — налаштування живої екосистеми пам’яті. Ми зараз працюємо над Законом про засади національної пам’яті. Його задача — зробити видимими і дати визнання від держави насправді ключовим а‌кторам — академічному середовищу, третьому сектору, експертам, музейникам, архівістам тощо», — говорить пан Дробович.

Другий виклик — це меморіалізація безпосередньо під час великої війни. Такий запит є у суспільстві, але держава у процесі його забезпечення має відігравати важливу роль.

«У нас є неймовірно сильні проєкти, як «Музей Голоси Мирних» або ця виставка ГОЛОСИ, які показують що така жива памʼять важлива для багатьох людей зараз. Але ми самі повіримо у те, що в нас політика пам’яті серед пріоритетів держави, тільки тоді, коли побачимо матеріальне втілення цієї політики. Мова про різні об’єкти, від Музею Голодомору до Національного військового меморіального кладовища та належного облаштування місць памʼяті в регіонах», — пояснює Антон Дробович.

Третій пункт торкається теми перехідного правосуддя. За словами пана Антона, ще зараз, під час війни, важливо визначити юридичну відповідальність тих осіб, які допомагають ворожій адміністрації на тимчасово окупованих територіях.

«Ми маємо чітко сказати: за таку участь буде така відповідальність. Це питання не лише юриспруденції, а й національної пам’яті, адже йдеться про право на правду. Важливо зафіксувати те, що відбувалося: може статися так, що лише публікації у газетах або свідчення у «Голосах Мирних», або в архіві усних історій Інституту національної пам’яті стануть єдиною формою реально здійсненої справедливості», — говорить експерт.

Антон Дробович додає, що жодна національна система у світі не забезпечувала справедливість виключно через суд у межах кримінального права. І часто саме пам'ять залишається чи не єдиним реалістичним полем торжества справедливості після війни.

***

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

У Музеї історії міста Києва відбулася виставка ГОЛОСИ – багатовимірна експозиція, що ґрунтується на справжніх історіях українців про війну, зібраних Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Музей "Голоси Мирних" збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні – це вже понад 110 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Андрієм Андрушківим — магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ, викладачем Бізнес-школи Українського католицького університету та Української академії лідерства. 

Андрій Андрушків 18 років працює в комунікаціях, адвокації, проведенні аналітичних досліджень, журналістиці. Екс-керівник комунікаційної команди "Реанімаційний Пакет Реформ". Екс-виконавчий директор аналітично-адвокаційного Центру спільних дій. Ведучий авторських програм на hromadske та Суспільне. Брав участь в обороні Києва у 2022 році.

Публічні інтерв'ю у рамках виставки ГОЛОСИ відкрили цикл культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну. 

Модерує бесіду Анастасія Платонова – культурна критикиня, аналітикиня культури та кураторка цього циклу подій.

 

Анастасія Платонова: Сьогодні ми будемо говорити про теологічну оптику в контексті теми пам'яті, про індивідуальні та суспільні трансформації й про те, як теологічна оптика може допомогти нам їх осмислити. Я почну із запитання, як наша віра, або ж цінності можуть допомогти нам пережити найскладніші часи індивідуально і суспільно, і осмислити ці досвіди? Чому в найтемніші часи ми звертаємося до того, в що віримо і на що можемо спертися? 

Андрій Андрушків: Почну з історії про оборону Києва. Я ніколи не мав військового досвіду, але, як і багато чоловіків в кінці лютого 2022 року, прийшов у територіальний центр комплектації, та за кілька днів вже служив в 15-му реактивно-артилерійському полку і з підрозділом його був в обороні міста Києва. І під час оборони Києва я, виконуючи одне з завдань, попав під мій перший артобстріл.

Під час артобстрілу працюють дві речі. Є фізика, технічні характеристики гармати, снаряду, розрахунки, балістична траєкторія. І є випадковість: чи правильно дали координати, чи правильно їх занесли, чи правильно порахував підрозділ, який націлює гармату на тебе.

А коли ти сидиш в бліндажі, дуже хочеться, щоб крім фізики й випадковості було ще щось, і щоб воно було за тебе. Хочеться якогось божества, як в цьому мемі, де Ісус стоїть та захищає хлопчика, який спить. Або щоб якісь правила спрацьовували, яких ти не знаєш, окрім фізики й випадковості. Це досвід. Для мене це історія, що формує. 

Недавно читав книгу дослідника, соціолога релігії Реза Аслана "Бог. Історія людства". Він починає з анімістичних культів. Наприклад, він описує печеру Ласко у Франції. І там прекрасні малюнки на скелі. Він звернув увагу на те, що ці малюнки доповнюють форми печери.

Тобто людина, яка мала якийсь містичний досвід, яка прийшла в ту печеру на ритуал, намагається промацувати стіни печери: ось тут, напевно, зубр або ось тут, напевно, орел і я буду його домальовувати. Це великі досвіди. Вони якраз про те, щоб відшукувати у всесвіті навколо себе щось, чого ти раніше не помічав, але щось, що там має бути, тому що так встановлено порядок. 

Великий досвід, страшний чи хороший, трансформує. Часто люди починають шукати можливості впорядкувати після цього себе, своє життя, простір навколо. Релігійний світогляд у цьому допомагає, дає певні підпорки, інструментарій.

Анастасія Платонова: Як те, у що ми віримо, може змінюватись паралельно з тим, що ми проживаємо?

Андрій Андрушків: Я мислю в категоріях свого релігійного світогляду. Я є християнин, а християнство – це релігія, яка постулює рівність. Всі люди створені на образ і подобу Бога і, відповідно, я, люди з ОСББ чату, мої побратими, це теж образ і подоба. Релігійний світогляд допомагає створювати поле ефективної взаємодії в тому, що ви називаєте страшним мороком. 

Повертаючись до перших днів повномасштабного вторгнення – мені писало тоді дуже багато людей. Також мені писали мої студенти з Української академії лідерства: "Дуже важливо, щоб ви вижили, шановний пане викладач, тому що у вас ще є незакриті лекції". Це приємно. А потім я опиняюся під артобстрілом в бліндажі, роззираюся навколо і не бачу більше нікого з УАЛі бізнес-шкіл, де я викладав.

Вони, очевидно, є в інших бліндажах, але в цьому конкретному сидять ті люди, яких називають "сіль землі": Микола з СТО, Петро, який приїхав з заробітків. І я. Для російського снаряда немає різниці між нашими CV. Немає сенсу мені "вимахуватися" своїм CV. Ми опинилися в умовах рівності та маємо діяти на умовах рівності, підпорядкування.

Такі ситуації досвіду на межі смерті – вони вирівнюють. І мені їх допомагає проходити якраз мій релігійний світогляд. Це образ і подоба Божа, і це образ і подоба Божа, немає ніякої різниці, тому що ми рівні в правах і в обов'язках. 

Анастасія Платонова: Тобто коли наступає темрява або якась небезпечна ситуація, все спрощується до базових заводських налаштувань? 

Андрій Андрушків: Спрощується, але водночас не втрачається глибина. Межові стани – це не про "все, можна, от зараз закінчиться артобстріл, підемо розграбуємо сусідню Фору". Вони якраз допомагають більше бути людьми. 

Анастасія Платонова: Що таке справедливість з точки зору теологічної оптики? Як нам прийняти, що справедливість, якщо і буде, то не одразу і не для всіх? Як дозволити собі бажати помсти або ж передомовитись про базові цінності?

Андрій Андрушків: На бакалавраті з філософії, коли вивчають справедливість, читають діалог Платона "Держава". Сократ з Главконом, братом Платона, довго розмовляють про справедливість. Починається з питання Главкона до Сократа: "До якого ж виду благ, на твою думку, належить справедливість?" І Сократ відповідає: "Гадаю, до найкращого, який і сам по собі, і через свої наслідки повинна цінувати кожна людина, якщо вона прагне бути щасливою". І це 2,5 тисячі років тому, це Греція, це люди, які вже пробують дуже серйозно грати у філософію на високому рівні.

І приблизно в той самий час, в Єрусалимському храмі хтось пише рядок: "Закон і справедливість, основа твого трону, ласка і вірність ідуть перед тобою" в одному із псалмів. Це така молитва до Господа. Поняття справедливості вже в античний час було, люди про нього думали дуже багато і системно. 

Якщо дивитися на оптику теологічну, то Господь встановлює закон, щоб існувала справедливість між людьми. І відповідно, щоб вся взаємодія була справедливою. У Второзаконні є багато про це, що Богові противні гирі з дірками, тому що це несправедливо – обманювати покупця свого неточною вагою. І тут же хочу повернути цитати з Платона, в якій Сократ говорить про щастя.

Один із вимірів щастя – спокій. Коли ви щасливі, ви максимально спокійні. Є такий фільм Стівена Спілберга "Мюнхен", історія про те, як у 1982 році на Мюнхенській Олімпіаді відбувся терористичний акт та 11 спортсменів збірної Ізраїлю були вбиті. Десь у двох третинах фільму дуже добре передана атмосфера неспокою. Люди, які приймають рішення в керівництві МОССАДу, люди, які виконують дуже складне завдання – знайти всіх і всім завдати помсти, щоб встановити справедливість. І помста в цьому випадку – це вимушена міра.

І якщо ми вернемося до теологічної оптики, є прекрасна книга в Старому заповіті про помсту, книга пророка Йони. Йоні Бог каже: "Слухай, там Ніневія по сусідству, треба йти їм проповідувати покаяння". І Йона відповідає: "Це наші найбільші вороги, я не буду їм проповідувати покаяння, щоб вони спаслися. Я втечу на край землі". В картині світу Йони, він намагається втекти в Іспанію. По дорозі відбувається кораблетроща. Він – у череві кита, він молиться всередині. В кінцевому результаті Бог йому каже: "Шановний, я тобі казав в Ніневію, значить в Ніневію". І він йде в Ніневію і проповідує покаяння настільки сильно, що кається цар, кається весь народ.

Вони накладають на себе страшну покуту. А Йона все ще переконаний, що Бог покарає їх, що буде помста. Тому що Ніневія знищувала та грабувала Ізраїльські міста і села. Йона виходить з міста, ставить собі намет, щоб побачити місто, яке зараз буде знищене. Але Бог не нищить його. Там є дуже важливий діалог про помсту, і про справедливість, і про покаяння. 

Мені здається, що якщо не настане справедливість, якщо не буде знайдена, наприклад, людина, яка програмувала сьогодні політ ракети на Чернігів, якщо вона не понесе справедливого покарання, для багатьох з нас, українців, народу України, не буде спокою і не буде щастя. Не буде можливості бути щасливим.

Анастасія Платонова: Ізраїль після Мюнхену багато років домагався того, що уявляли собі як справедливість, себто помсти, коли всі учасники цього терористичного нападу були покарані або ліквідовані. 

Андрій Андрушків: Саме так. Ми будемо звертатися в міжнародні інституції. Мені здається, що вивчені уроки якраз мали би підштовхувати міжнародні інституції, міжнародні суди. Я позитивіст. Хочу надіятися на краще. Я знаю, що це не станеться швидко. Коли завершилася Балканська війна, я ще в школу ходив, а деяких злочинців досі видають і судять. Це довготривалі процеси. Треба самим собі пояснювати, що це не буде швидко.

Але якщо частина українського суспільства не буде мати спокою, людина, яка пережила страшний досвід, буде розуміти: справедливість не настає, то мені самому чи нам самим, якомусь невеличкому гуртку небайдужих громадян доведеться шукати, наприклад, в Аліканте дачу директора заводу, який випускає російські ракети, і чинити справедливість. Це природна річ, щоб знайти спокій, бо інакше неможливо жити. І для цього якраз і працюємо  ми як цивілізація.

Ми напрацювали ці всі структури для того, щоб дати можливість на справедливість, яка є, як за Платоном, за Сократом, передумовою для щастя і для спокою. Хто я, щоб сперечатися з цими розумними людьми? Он же по філософських кафедрах їхні постаменти стоять. 

Анастасія Платонова: Як нам, утверджуючи своє право на справедливість і справедливе покарання воєнних злочинців, не втратити людяність і людське в собі? 

Андрій Андрушків: Важливе з одного боку політичне лідерство держави та лідерство людей військово-політичного керівництва, які повинні говорити з народом чесно: ми рухаємося в напрямку засудження цих злочинців, це дуже довгі процеси. Завдання влади – пояснювати суть процесів, явищ, чому одне триває довго, а друге ще довше, бо так влаштована система нормативно-правових інституцій, правосуддя. Але з іншого боку є ще функція нас як спільноти, щоб допомогти гасити цей біль, підтримувати.

І тут теж повертаюся до релігійних практик. Величезна частина практик різних релігій якраз про допомогу прийняти біль, прийняти смерть, бо це найстрашніше, що трапляється з людиною – усвідомлення того, що помер чи померла, загинув чи загинула, близький чи далекий. Це серйозна думка в голові та серйозний досвід, з яким жити. Спільнота допомагає з цього виходити. 

Анастасія Платонова: Хочу перекинути місток від релігійного до світського і поговорити про категорію відповідальності. Що релігія говорить нам про відповідальність у важкі часи? Як накласти це на дуже світську оптику людини, яка – про інституції, про реформи? 

Андрій Андрушків: Тут немає суперечності. Загалом розуміння того, як мають бути облаштовані структури, держави, взаємодії, росте з юдео-християнського світогляду. Ми могли би втікати від цього, скільки хочемо, але якщо ми мислимо себе частиною європейської цивілізації, то від цього ми нікуди не втечемо. 

Якщо говорити про християнський світогляд, є два базових правила: люби Бога і люби свого ближнього. Ця заповідь любові якраз формує поле відповідальності. Вона чітко означає: любити як самого себе – і відповідно так і треба діяти. Тобто, любиш себе – не хочеш собі смерті, любиш своїх близьких – не хочеш їм смерті, любиш своїх дальніх – теж не хочеш їм смерті. І це такі чіткі правила, які вже встановлені, до яких просто люди повертаються, щоб передомовитися, коли щось не зрозуміло.

Якщо говорити про відповідальність людини в межах держави, то в нас є закони, є Конституція, як користувацька угода. Там написано, що захист держави й народу є обов'язком. Людина, яку штрафують за перевищення швидкості, не каже: "Я не створений для цієї повільної їзди". Це твоя задача – зрозуміти, які тут правила, подивитися, що там був знак в'їзду в населений пункт. І це задача громадянина — зрозуміти, що написано в законах. 

Є люди на посадах, які уникають відповідальності, прийняття рішень. Може, ти вийдеш зі свого кабінету, глянеш, що написано на дверях? Відкриєш сайт своєї державної установи, подивишся свої посадові обов'язки: там зазвичай одним із перших пунктів йде ухвалення рішень. Вернешся в кабінет і почнеш приймати рішення? Якщо ти не береш на себе відповідальність, а береш тільки бонуси, які дає твоя посада, то це створює поле для несправедливості. Особливо якщо ти влада. Влада – це про обов'язок, про служіння.

Анастасія Платонова: Чим є пам'ять з погляду теологічної оптики? Пам'ять індивідуальна, пам'ять сучасна, пам'ять поколінь, пам'ять культурна, історична, національна?

Андрій Андрушків: Якщо говорити про християнство, як називається книга про святих? "Життя святих". Християни шанують життя. І не смерть, хоча мученики – це основа всіх церков, які є. Це ті, хто пожертвував своїм життям заради ближніх. Але це завжди про те, що людина робила, якими діями вона запам'яталася. 

Роздрукував собі, наприклад, гімн, що співають в церкві Миколаю Чудотворцю, з якого Санта Клауса змалювали: "І правилом віри та образом лагідності, стриманості вчителем явив тебе стаду Твоєму Той, Хто є Істиною всіх речей". Тобто він не просто роздавав подарунки, а був для своєї спільноти свідченням віри. Його люди так вирішили вшановувати. Пам'ять – для того, щоби повторювати приклади минулого в спільнотах. Того, що ми вважаємо показовим, зразком, цінним для повторення.

І тут теж хочу провести паралель. Днями загинув Павло Петриченко, сержант ЗСУ, активіст багатьох середовищ з Києва. У перші години, поки ще не було офіційно повідомлено про смерть Павла, російські осінтери, військкори та всі решта почали писати, що, мабуть, сталося щось жахливе. Що, якщо в Україні такий страшний розпач, то вбили росіяни або керівника СБУ, або керівника ГУР. Тому що в їхній картині світу не оплакують сержанта. В їхній картині світу є "безымянный солдат".

Я читав усі ці дні історії друзів про те, ким був Павло, що він робив, як він підтримував друзів, як відповідально ставився до багатьох задач, який він був легкий на підйом, як він не боявся свого часу поліцейського свавілля на акціях. Саме пам'ять про дії людей втримує людину в суспільній свідомості і продовжує дії цієї людини. Тому що неможливо продовжувати дії невідомого солдата. Бо хто це? Забрали на війну: "Погиб под Ржевом" чи десь ще, при штурмі Берліна, всім братська могила. В нас же зовсім інша, людиноцентрична, життєцентрична культура вшанування загиблих – вшановуємо їхнє життя.

Дуже добре, що в Україні є така платформа, як Меморіал. Я часто туди заходжу почитати інформацію про якусь людину. Буває таке, що загинув військовослужбовець, і ти заходиш і розумієш: це перекладач, це художник. В УКУ, в Могилянці є іменні стипендії для продовження справи науковців, які загинули, засновуються культурно-мистецькі центри, реалізуються проєкти, щоб підтримати, продовжити діло, того, хто загинув.

Анастасія Платонова: Чому задокументовані досвіди цієї війни важливі? Чому важливо створити коректне і повне міжнародне знання про цю війну, про природу російсько-українських відносин? 

Андрій Андрушків: Пам'ять дає реальність в повноті. Дуже добре, що в нас є багато способів фіксації. У нас є відео, у нас є фото. Дуже добре, що Мстислав Чернов, Євген Малолетка і Василіса Степаненко були в Маріуполі. Неймовірний фантастичний фільм. Але дуже добре також і те, що є багато інших відео і текстів, інших свідчень.

Саме багатогранність пам'яті та джерел дає можливість зрозуміти та докричатися. Для когось свідчення журналістів можуть бути упередженими, але буде промовляти дитячий щоденник, чи "сторіз", чи інші речі. Тому що пам'ять формує майбутнє. 

Наприклад, у 2016 році ми перейменували Комсомольськ на Горішні плавні. Ми відновили справедливість, відновили пам'ять, взяли відповідальність. Наступні покоління, які будуть вчитися в Горішніх Плавнях або приїжджатимуть в Горішні Плавні, не будуть мати цього "комсомольського" фльору. Ми програмуємо таким чином майбутнє. 

У квітні 2022 року канадський журналіст взяв в мене інтерв'ю. Питав: "Всі аналітичні центри говорили, що Київ впаде за три дні. Максимум тиждень. Чому цього не сталося? Чому була така згуртованість, така відсіч?" Моя версія полягає в тому, що так працюють казки. Наприклад, так працює казка про Котигорошка. 

Це казка про сім'ю, яка працювала в полі, народила багато дітей. Прилітає змій, викрадає дітей. Народжується ще один син, виростає міцний і каже: "Я піду визволяти братів та сестер!" Його відмовляють, але Котигорошко – в дитячій українській казці, яку батьки читають на ніч дітям – каже таке: "Заради рідної крові життя власного не шкода". Він формує бойовий підрозділ та йде виконувати місію. І навіть коли кожен з підрозділу каже: "Поки інших нема, ми заберемо скарб і втечемо", Котигорошко відповідає, що у жодному разі не кине побратимів: "Ми мусимо це все пройти разом". 

Він перемагає змія – і назад летить на орлі. Орел потребує м'яса, щоб долетіти. У польоті м'ясо закінчилося. Котигорошко дістає ніж, відрізає свою литку, годує орла. Вони долітають. Дізнавшись про те, що це було за м'ясо, орел розчулюється, летить на край світу, приносить живу воду та зцілює Котигорошка. У фіналі Котигорошко, який не відмовився від чину та відповідальності, має гроші, принцесу й славу. 

Казка – це трансформований досвід. Люди вважали, що це правильно, тому вони це формулювання передавали. Це історія з минулого, яка програмувала наше майбутнє і продовжить програмувати далі. Чим більше ми перекажемо, чим більше ми зробимо казок та документальних фільмів, чим більше наскладаємо цього гумусу з історій, тим більше буде шанс, що з нього проросте дерево пам'яті. 

*** 

Леся Гасиджак: «Пам’ятання минулого робить нас українцями»

Публічне інтерв’ю з Лесею Гасиджак, очільницею Музею Голодомору, у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

У Музеї історії міста Києва пройшла виставка ГОЛОСИ – багатовимірна експозиція, що ґрунтується на справжніх історіях українців про війну, зібраних Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Музей збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні – це вже понад 110 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Лесею Гасиджак, кандидаткою історичних наук, в. о. Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, музеологинею. Відеоверсію інтерв'ю дивіться за посиланням.

Леся Гасиджак розпочала роботу в Національному музеї Голодомору-геноциду 2015 року на посаді заступниці Генерального директора, у 2016-2017 роках та з липня 2022 року — виконувачка обов'язків Генерального директора. У 2019-2021 роках була директоркою Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору. Членкиня ICOM, ексчленкиня та заступниця голови Музейної ради при МКІП.

У 2007-2015 роках Леся працювала в ГО "Український центр розвитку музейної справи" редакторкою вебпорталу "Музейний простір", координаторкою інформаційно-аналітичного напрямку, Всеукраїнської рейтингової акції "Музейна подія року" та Програми підтримки музейних працівників; була ініціаторкою і кураторкою спеціалізованого стенда музейних видань на "Книжковому Арсеналі". 

Публічні інтерв'ю у рамках виставки ГОЛОСИ відкрили цикл культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну. 

Модерує бесіди Анастасія Платонова – культурна критикиня, аналітикиня культури та кураторка цього циклу подій.

Анастасія Платонова:  Сьогодні ми говоримо про музеї пам'яті. Це дуже особливі музеї, окремі види музеїв всередині музейної спільноти. Також ми будемо говорити про розвиток сфери пам'яті і меморіалізації під час повномасштабної війни та про процес інституційних перезавантажень в українських музеях у цей час. 

Леся Гасиджак: Почну з того, що музеї пам'яті є новими для України, для історії української музейної справи, музеології тощо. Для нас більш звичною є форма організаційна, тип меморіального музею, а це абсолютно інше. Довший час в радянській музеології, українській радянській, потім в пострадянській, меморіальними музеями були музеї, присвячені тим чи іншим персоналіям. Вони розглядалися як відділ, вид історичних або краєзнавчих музеїв. І що вирізняло їх? Це речі, предмети, які належали тим чи іншим персоналіям, будинок або простір, квартира, з чимось пов'язана.

І того, що ми сьогодні називаємо музеєм пам'яті, який присвячено складній, важкій, ключовій події, в Україні не було. Усім нам непросто, тому що кожен починав свою дорогу на відчуттях, переймаючи іноземний досвід. Найскладніше – це колекція. Те, що робить музей музеєм. Колекція, яка досліджується, експонується, зберігається та інтерпретується.

Ми підійшли до музеєфікації цих всіх тем дуже пізно. Тоді, коли матеріальна культура пам'яті була втрачена більшою мірою. Це поодинокі речі, які лишилися в родинах і які потрапляють сьогодні до музеїв. Усна історія більшою мірою теж відійшла. Доводилося працювати з останніми свідками, потерпілими, жертвами. 

Анастасія Платонова: Як актуалізується і змінюється ця робота? І роль власне музею в пам'яті під час повномасштабної війни. 

Леся Гасиджак: З досвіду нашого музею Голодомору, і з досвіду інших музеїв війна актуалізувала місії, завдання і цінності кожного з цих музеїв. Тобто, кожен з них не говорить лише про історію, яка була 90 чи 80 років тому. Все це має дуже чіткі паралелі, має спільне коріння з причинами нинішньої війни.

Війна показала, що наша робота сьогодні потрібна й актуальна більше, ніж колись, адже був період, коли здавалося, що вже все досліджено, все вже нікому це не цікаво, люди хочуть жити майбутнім, говорити про підкорення космосу, і їх цікавлять тільки музеї супернауки чи досягнень. Тому, власне, ця війна актуалізувала, ще раз нам показала, наскільки важливо продовжувати робити те, що робить кожен з нас. І це цінно. 

Анастасія Платонова: Я б хотіла піти на ще один шар глибше і поговорити про те, як ці особливі музеї пам'яті працюють під час повномасштабної війни з експозиціями. Як ці музеї впливають на витворення політик пам'яті прямо зараз?

Леся Гасиджак: Музеї пам'яті є акторами політики пам'яті. Принаймні, це дуже чітко видно і простежується в Києві, у Львові.

Анастасія Платонова: Можемо поговорити по шарах, на різних рівнях глибини, як змінилися стосунки з аудиторіями. Багато українських музейників говорять, що щойно все стало можливо, люди в різних містах пішли до музеїв, і що музейники побачили наплив аудиторії, якого давно не бачили. 

Леся Гасиджак: Так, але вони прийшли в музеї, де демонтовані основні експозиції. Нас, українських музейників, ніхто не застав зненацька, тому що перед цим були два роки ковіду, і дистанційний формат роботи був давно опанований та став нам у нагоді. Музеї пішли на тимчасові виставки, на проєкти, які не містять музейних предметів, але формують зворотний зв'язок з відвідувачем. Стало дуже багато діалогу, майже кожна екскурсія закінчується розмовою, спогадами.

У нас за два роки війни на 25% зросла музейна колекція. Люди усвідомили: те, що важливо і цінно, не треба зберігати вдома, а треба принести до музею. Знову ж, історія Голодомору є такою, що артефакти – це в основному персональні предмети одягу, прикраси або щось інше, що має свою історію, пов'язану з Голодомором. Наприклад, у нас є маленький зразок коралового намиста, як єдине, що лишилося з весільного посагу жінки, бо все виміняли на їжу. 

Анастасія Платонова: Як нинішня повномасштабна війна змінила спосіб говоріння як про трагедії, які віддалені від нас у часі, так і про те, що відбувається зараз? 

Леся Гасиджак:  Моє перше спостереження, що цією мовою стала мова мистецтва. Основна частина проєктів про війну, які пов'язані з рефлексіями, з переживанням війни, переміщенням, втратою близьких, рідних – це все мистецькі проєкти, а не класичні музеологічні, документаційні. По-друге, я б не сказала, що в нас в Україні є класичний музейний проєкт, пов'язаний з війною.

Усі займаються накопиченням, формуванням частини колекції, але поки що для трансформації цього в експозиційну мову не прийшов час, і це нормально. Спочатку треба війну цю виграти, осмислити, усвідомити, дослідити, оплакати, а потім будувати музей. Власне, тому є мистецькі проєкти. Емоційні, але не такі глибокі, як те, що буде пізніше.

Анастасія Платонова: Як вам видається, для чого зараз час і в тактичному, і в стратегічному горизонті? І як взагалі змінюються підходи до меморіалізації просто під час війни? 

Леся Гасиджак: Що стосується сучасної війни, то зараз час максимального накопичення артефактів, свідчень, інших даних, тобто формування якнайбільшої бази для майбутніх досліджень. Що стосується того, що вже є Музейним фондом України - то зараз, коли експозиції демонтовані і музейники мають більше часу, етап який ми мали б максимально ефективно використати для оцифрування, електронного обліку, створення баз даних тощо.

Анастасія Платонова: Чому важливо пам'ятати? Для країни, для нації, яку багато разів позбавляли історичної, культурної, суспільної пам'яті про себе, чому так важливо зберегти тяглість знання про себе самих, передати її світові, наступним поколінням? Чому коректне знання про минуле є критично важливим для майбутнього? 

Леся Гасиджак: Це те, що робить нас тими, ким ми є, – українцями. Це основа ідентичності. А потім вже все інше. Ну, або одночасної, паралельно: мова, матеріальна і духовна культура, і так далі. Але пам'ять – це те, що об'єднує, і тому це є основою.

Анастасія Платонова: Як ви бачите тренд на переосмислення, перевинайдення українських музеїв? Як цей процес відбувається понад два роки в Національному музеї Голодомору-геноциду? 

Леся Гасиджак: Минулого року я змінила структуру, з'явився відділ Усної історії Голодомору. Це колекція свідчень, спогадів, очевидців Голодомору: близько п'яти тисяч свідчень різного періоду з усіх регіонів України. Війна дала мені розуміння, що має бути окремий відділ у структурі музею, який би професійно цим займався. Бо ми маємо записати кожного останнього свідка, який пережив Голодомор. 

Потім я створила відділ дослідження геноциду, масових злочинів і злочинів проти людяності. Мені хотілося вийти за межі виключно Голодомору і геноциду, бо було розуміння, що війна і злочини, які вчиняються, мають ознаки геноциду 100%. І воєнні злочини. Кому, як не нам зараз починати на експертному рівні підходити до цієї теми? 

І ще один величезний напрямок роботи – це робота над експозицією другої черги музею. За контент та наратив відповідає музей, тобто наша команда. Адже свого часу, у 2009 році,  було споруджено першу чергу, якою є нинішня Зала пам'яті та частина меморіальних пам'ятників довкола неї - "Свічка", пам'ятник дітям, померлим в роки Голодомору тощо. За первісним задумом це меморіальний простір (хоч сьогодні це наша єдина експозиційна зала), завданням якого було переключити людину від буденного життя і налаштувати на перегляд основної експозиції, яка буде розміщена у будівлі другої черги.

Закінчувалося все історіями українців, які попри вчинений геноцид і інші випробування  перемогли: ми відстояли та збудували незалежну державу, ми маємо націю, досягнення. Але війна внесла зміни. Сталося повномасштабне вторгнення, і ми зрозуміли, що в цій формі вже не може бути фіналу експозиції. Ми знайшли рішення, і сподіваюся, що найближчим часом презентуємо художню концепцію громадськості.

Анастасія Платонова: Якщо не відкривати таємницю художньої концепції на рівні загальної ідеї, у чому загальна ідея? Як ми зв'яжемо ту історію, яка вже відбулася, і ту, яка відбувається зараз?

Леся Гасиджак: Загальна ідея майбутньої основної експозиції - показати повну і правдиву історію вчинення злочину геноциду. Від передумов, причин, механізму, який був продуманий і задіяний, до практик виживання і перемоги правди і добра. Зв'язувати 90-річну історію і сьогодення ми будемо у частині розповіді про механізм вчинення геноциду, в паралелі сьогодення і Голодомору. Це речі і символи, які ми зустрічаємо досить часто.

Наприклад, у  нас є свідок, жінка з Житомирщини, яка пережила Голодомор, пані Любов Ярош, а два її внуки  сьогодні захищають Україну. Ця жінка плете маскувальні сітки у свої 103 роки. Червона лінія, квінтесенція експозиції другої черги - це не плач і посилення образу жертви, до якого вдавалися роками. Наше завдання - показати нашу національну силу і незламність, яка попри все сильніша, яка дала нам сили вистояти в десятиліттях окупації і відродити державу. І завдяки їй ми є, були й будемо. 

Анастасія Платонова: Чи змінилося за два з лишком роки бачення Національного музею Голодомору-геноциду як інституційної функції? Що ми, про що ми? Чи, можливо, нам варто більше про щось публічно говорити, більше залучати спільноти, аудиторії? 

Леся Гасиджак: І змінилася, і ні. З одного боку, ми чітко бачимо свою функцію, завдання, те, якими ми хочемо бути як інституція через 5 років. А  іншого - місія, яку музей поставив  перед собою декілька років тому, вона точно змінилася, бо вона не зовсім працює, оце все "ніколи більше" чи "ніколи знову". Що стосується публічності, то я над цим працюю.

Мені здається, що за останні 2 роки ми показали, що музей - це люди. За різною роботою стоять різні люди, і кожен результат - це результат роботи команди. Один керівник нічого не зробить і нічого не вартий. Над залученням спільнот чи аудиторії ми також працюємо, але це також складна історія, бо за кожним рішенням є додаткові виклики. 

Анастасія Платонова: Я була в кінці 2022-го на музейній конференції, де представниця Мінкульту сказала, що в нас 1200 музеїв. Цифри різняться. Але менше з тим…

Леся Гасиджак: Точної кількості ніхто не знає. Бо є музеї громадські, є музеї незареєстровані, так звані "народні", є музеї комунальні і національні, музеїв при  навчальних закладів і при підприємствах - взагалі декілька тисяч. Але базові, які зберігають державну частину музейного фонду, їх 800 плюс-мінус 20, за останніми даними.

***

Ми прагнемо поширити історії тих, хто вижив, та розповісти про тих, кого більше немає, щоби зберегти національну пам'ять України та цінні свідчення для встановлення справедливості. Щоби не дати голосам затихнути, а подіям забутися. Адже для українців голос кожної людини, її життя, її історія – це найвища цінність.

 

Виставка – це історії мирних людей і всього народу України. Це справжні, живі ГОЛОСИ, які лунають у спільному багатоголоссі на весь світ.

***

 

«Це наша історія, яку має знати світ»: понад 5 тисяч людей відвідали виставку ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

У Києві відбулася виставка ГОЛОСИ, яка відкрила мультимедійний офлайн-простір Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. За три місяці виставку, яка проходила у Музеї історії міста Києва, відвідали понад 5 тисяч людей. Серед них були представники міжнародних ЗМІ та організацій, українські журналісти та діячі культури, кияни та гості столиці. Наразі перший сезон завершено.

Музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова — найбільше у світі зібрання історій про війну в Україні, що містить вже понад 110 тисяч розповідей з перших вуст. Багатовимірну експозицію було створено, щоб розкрити глибину й силу живих людських історій.

«Це гарна експозиція. Вона передає настрій. Усе показано так, як було, адже не всі були в епіцентрі подій та бачили на власні очі всю картину наживо. Перенесення цих подій в іншу площину — це важлива робота, яку виконали творці виставки», — поділився враженнями Євген Малолєтка, фотокореспондент, співавтор оскароносного фільму «20 днів у Маріуполі».

«Виставка вражає. Вона змусила стискатися серце. Важливо, щоби такі виставки відбувалися, адже це те, чого не можна побачити в інтернеті чи по телебаченню. Це викликає шалені емоції, які й роблять людину людиною», — наголосив Дмитро Гордон, відомий український журналіст та телеведучий.

«Ми не могли стримати сліз. Багато емоцій — розпачу, жалю, несправедливості, люті... Цю виставку потрібно показувати в усіх столицях Європи, всім іноземцям, посадовцям, тим, хто вже „стомився “, живе в іншій реальності. Вона надважлива! Це наша історія, яку не переписати!», — підкреслив Павло Зібров, співак, Народний артист України.

У рамках виставки ГОЛОСИ також відбулася низка публічних інтерв’ю як частина циклу культурологічних подій Музею «Голоси Мирних», спрямованих на збереження пам’яті про війну. Спікери та учасники говорили про важливість пам’ятання та донесення до світу правди про те, що переживає Україна. Інтерв'ю та новини виставки — на нашому порталі.

Міністерство культури та інформаційної політики України висловило вдячність Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова за вагомий внесок у збереження національної пам’яті України через збирання, зберігання та поширення свідчень мешканців України про війну, зокрема у рамках виставки ГОЛОСИ, та рекомендувало виставку до показу у Європі й США.

Минулі події

Запрошуємо на публічне інтерв’ю з Євгенієм Стасіневичем — літературним критиком, літературознавцем, популярним лектором, теле- та радіоведучим. Захід відбудеться у рамках виставки ГОЛОСИ у мультимедійному просторі Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Модеруватиме бесіду Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка.

— Коли: четвер, 23 травня, 17:30
— Де: Музей історії міста Києва, вул. Б. Хмельницького, 7.
— Вхід вільний за підтвердженою реєстрацією у Музеї «Голоси Мирних»

Говоритимемо про таке:
— як література реагує на досвіди поточної війни, рефлексує та осмислює їх;
— нові тексти, теми, наративи, створені за час повномасштабної війни;
— як культура (зокрема, література) може бути інструментом меморіалізації та полем для розмови про важливі речі, виклики та переусвідомлення;
— суспільні трансформації, помітні через поле культури.

Євгеній Стасіневич також є куратором мистецьких проєктів (Ukraine WOW, «Леся Українка: 150 імен», «Земля: неймовірна Україна», «Світ Сквороди», «Власні назви», «Зірка сходить»), одним із авторів подкасту «Запах слова», автором книги «Ціна питання» та старшим науковим співробітником Харківського ЛітМузею.

Публічні інтерв’ю відкривають цикл культурологічних подій Музею «Голоси Мирних», спрямованих на збереження пам’яті про війну. Слідкуйте за анонсами заходів у соцмережах Фонду Ріната Ахметова та на сайті Музею

***

Запрошуємо на публічне інтерв’ю з Максимом Остапенком, директором «Києво-Печерської лаври», у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

Максим Остапенко, генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», кандидат історичних наук, виступить із публічним інтерв’ю у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Модератором бесіди буде Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка. Запрошуємо долучитися до заходу.

Коли: середа, 15 травня, 17:30
Де: Музей історії міста Києва, вул. Б. Хмельницького, 7.
Вхід вільний за підтвердженою реєстрацією у Музеї «Голоси Мирних»

Говоритимемо про:
— роль культурних та, зокрема, музейних інституцій у процесі меморіалізації;
— ролі всіх стейкхолдерів середовища пам’яті у витворенні культури пам’ятання;
— роль мистецтва як одного з інструментів меморіалізації.

Максим Остапенко є фахівцем у галузі охорони пам’яток історії та культури, музеєзнавства, археології, реставраційних робіт. Очолив Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» у квітні 2022 року. Від початку повномасштабного вторгнення перебував у лавах Збройних сил України.

З 2007 року по 2022 роки очолював Національний заповідник «Хортиця». Є автором понад 30 наукових праць з історії острова Хортиця та Нижнього Подніпров’я, співавтором дослідження та реставрації унікальних об’єктів підводної спадщини.

Публічні інтерв’ю відкривають цикл культурологічних подій Музею «Голоси Мирних», спрямованих на збереження пам’яті про війну. Слідкуйте за анонсами заходів у соцмережах Фонду Ріната Ахметова та на сайті Музею

***

Запрошуємо на публічне інтерв’ю з правозахисницею Олександрою Матвійчук в рамках публічної програми виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

Олександра Матвійчук — правозахисниця та голова «Центру громадянських свобод» — дасть публічне інтерв’ю в рамках публічної програми виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Запрошуємо на бесіду, яку модеруватиме Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка. 

Коли: середа, 24 квітня, 17:00
Де: Музей історії міста Києва, вул. Б. Хмельницького, 7.
Вхід вільний за підтвердженою реєстрацією у Музеї «Голоси Мирних»

Говоритимемо про: 
— правозахисний аспект в контексті меморіалізації поточної україно-російської війни;
— виклики та важливість досягнення повоєнної справедливості;
— поступ у міжнародній адвокації України за час повномасштабної війни та роль у ньому задокументованих досвідів війни;
— шанси України на перезавантаження системи міжнародного права;
— те, чому знати і пам’ятати важливо — і на рівні тяглої індивідуальної та суспільної пам’яті, і на рівні інструментів адвокації і міжнародного права. 

Олександра Матвійчук — правозахисниця, яка працює над проблемами в Україні та регіоні ОБСЄ. Очолює правозахисну організацію «Центр громадянських свобод», координує роботу ініціативної групи «Євромайдан SOS». Діяльність «Центру громадянських свобод» спрямована на захист прав людини та утвердження демократії в Україні та регіоні ОБСЄ. Ініціативна група «Євромайдан SOS» здійснює моніторинг політичних переслідувань в Криму, документування воєнних злочинів і злочинів проти людяності під час гібридної війни на Донбасі, проводить міжнародні кампанії для звільнення політичних в’язнів рф.

Після початку нової збройної агресії у лютому 2022 року Олександра Матвійчук разом з партнерами створила ініціативу «Трибунал для путіна» з метою документування міжнародних злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду в усіх регіонах України, які стали об’єктами атак росії.

У 2016 році отримала нагороду «Захисниця демократії» за «винятковий внесок у просування демократії та прав людини» від місій ОБСЄ. У 2017 році стала першою жінкою, яка взяла участь в Українській програмі для молодих лідерів Стенфордського університету. У 2022 році була нагороджена премією Right Livelihood Award та визнана однією з 25 найвпливовіших жінок світу за версією Financial Times. Того ж року «Центр громадянських свобод», який очолює Олександра Матвійчук, отримав Нобелівську премію миру.

Публічні інтерв’ю відкривають цикл культурологічних подій Музею «Голоси Мирних», спрямованих на збереження пам’яті про війну. Слідкуйте за анонсами нових заходів у соцмережах Фонду Ріната Ахметова та на сайті Музею. 

***

Запрошуємо на публічне інтерв’ю з Андрієм Андрушківим, магістром богослов’я, викладачем Бізнес-школи Українського католицького університету та Української академії лідерства, яке відбудеться у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова. Модеруватиме розмову Анастасія Платонова, культурна критикиня та кураторка. 

🗓️Коли: середа, 17 квітня, 17:30 

📍Де: Музей історії міста Києва, вул. Б. Хмельницького, 7. 

📝Вхід вільний за підтвердженою реєстрацією.

Говоритимемо про: 

— війну як чинник індивідуальних та суспільних трансформацій; 

— теологічну оптику в контексті меморіалізації війни; 

— поняття справедливості та помсти у християнській оптиці; 

— важливість збереження пам’яті як гаранта забезпечення повоєнної справедливості; 

— важливість системи цінностей (людських, демократичних, християнських) для збереження ідентичності людини і суспільства під час війни. 

Андрій Андрушків — випускник Українського Католицького Університету, магістр богословʼя. 17 років працює в комунікаціях, адвокації, проведенні аналітичних досліджень, журналістиці. Екс-керівник комунікаційної команди Реанімаційний Пакет Реформ. Екс-виконавчий директор аналітично-адвокаційного Центру спільних дій. Ведучий авторських програм на hromadske та Суспільне. Викладач Бізнес-школи УКУ та УАЛ. Від 1 березня 2022 — військовослужбовець ЗСУ. У вільний від служби час пише книгу з розважаннями на біблійні читання «#Джізуснарайоні». 

***

Субота, 30.03.2024:

15:00 - кураторська екскурсія. Її проведе Андрій Палатний, театральний куратор GOGOLFEST та лінійний продюсер виставки. Він розповість про ідею та задум, мету і творчу реалізацію експозиції, а також про офлайн-простір Музею.

Вхід вільний

16:00 - показ і обговорення анімаційного короткометражного фільму «Маріуполь. Сто ночей». 

«Маріуполь. Сто ночей» — це історія дівчинки Аліси, яка прокидається від вибухів та намагається вижити у місті, що палає. Задля порятунку вона має пройти крізь зруйновані вулиці на зустріч невідомому... Повернувшись в український Маріуполь вже літньою жінкою, вона пригадує пережите.

Вхід вільний

***

Середа, 03.04.2024:

17:30 - публічне інтерв’ю з Лесею Гасиджак, кандидаткою історичних наук, в. о. Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду, музеологинею.

Ключові теми для обговорення:

— У чому полягає особливість музеїв, присвячених збереженню пам’яті? Якою є їхня роль, особливо під час повномасштабної війни? Як ці музеї будують свої стосунки з аудиторіями?

— Як поточна війна змінила спосіб говоріння про трагічні події в українській історії та сьогоденні?

— Як музеї працюють з пам’яттю про події та досвіди новітньої війни?

— Які інституційні трансформації та переусвідомлення переживають українські музеї під час війни?

Вхід вільний за підтвердженою реєстрацією 

Організатор: Музей «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова

Креативний партнер: GOGOLFEST

Системний партнер: Музей історії міста Києва

---

---