Публічне інтерв'ю із правозахисницею Олександрою Матвійчук у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.
У Музеї історії міста Києва триває виставка ГОЛОСИ – багатовимірна експозиція, що ґрунтується на справжніх історіях українців про війну, зібраних Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Музей "Голоси Мирних" збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні – це вже понад 100 тисяч історій.
У квітні у рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Олександрою Матвійчук — правозахисницею, яка працює над проблемами в Україні та регіоні ОБСЄ. Олександра очолює правозахисну організацію "Центр громадянських свобод", координує роботу ініціативної групи "Євромайдан SOS".
У лютому 2022 року разом з партнерами створила ініціативу "Трибунал для путіна" з метою документування міжнародних злочинів в усіх регіонах України, які стали об'єктами атак росії. Того ж року Олександра була визнана однією з 25 найвпливовіших жінок світу за версією Financial Times. А "Центр громадянських свобод", який очолює Олександра, отримав Нобелівську премію миру.
Публічні інтерв'ю у рамках виставки ГОЛОСИ відкрили цикл культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну.
Модерує бесіди Анастасія Платонова – культурна критикиня, аналітикиня культури та кураторка цього циклу подій.
Анастасія Платонова: Лесю, почнімо з важливості задокументованих досвідів війни, зокрема в контексті міжнародного права та досягнення повоєнної справедливості. На що можуть вплинути ці задокументовані досвіди та свідчення?
Олександра Матвійчук: Це найбільш задокументована війна в історії людства. І це можливість змінити глобальний підхід до правосуддя за воєнні злочини. Поясню, що я маю на увазі. 30 років тому під час балканських війн було зроблено дуже відомий знімок. На ньому сербський військовий, який стоїть зі спини, копає ногами жінку похилого віку, яка лежить на підлозі.
Біля цієї жінки лежать ще двоє людей в цивільному, така калюжа крові, і коли ти дивишся на цю фотографію, то у тебе складається враження, що ці троє цивільних мертві, і цей сербський військовий просто копає їхні мертві тіла. Пройшло 30 років. Група міжнародних журналістів вирішила дослідити історію, яка стоїть за цією фотографією.
Вони використовували тільки відкриті дані, вони не були на місці події, і вони ідентифікували цього сербського військового. Вони винайшли, що він ніколи не був притягнений до відповідальності, він зробив успішну кар'єру діджея, і він досі грає на фестивалях і концертах.
Що я хочу сказати цим прикладом? За ці 30 років відбулися разючі зміни. І зараз у нас є технології, які дозволяють нам відтворювати, що відбулося, збирати докази, ідентифікувати винних, про що ми не могли просто мріяти оці 30 років тому. Ми можемо змінити підхід, з яким досі я зустрічаюся, коли в міжнародних поїздках говорю з президентами, з парламентарями, з членами урядів.
У них досі на рівні підсвідомості зашито, що коли є війна і величезна кількість постраждалих, то просто неможливо дати справедливість чи шанс на неї кожній людині, яка постраждала. Я хочу, щоб ми кинули виклик цьому твердженню, тому що наразі це можливо.
Ми, як людство, теоретично озброєні технічними засобами, щоб зробити це можливим.
Ми можемо це зробити, якщо змінимо глобальне ставлення і поставимо амбітну ціль, що життя кожної людини має значення і тому ми маємо працювати на те, щоб дати кожній людині шанс на справедливість. Україна може стати першим таким прецедентом, ми маємо розвивати міжнародне право та інфраструктуру під нього, щоб це стало реальністю.
Анастасія Платонова: Поговорімо про всю величезну суму зусиль, що наразі робляться українськими правозахисниками в контексті досягнення повоєнної справедливості. Які ключові процеси ти б тут відзначила?
Олександра Матвійчук: Я з командою документую російські воєнні злочини вже 10 років, бо ми в Україні як ніхто знаємо, що ця війна почалася не в лютому 2022 року, а в лютому 2014 року, коли Україна отримала шанс на демократичну трансформацію після падіння авторитарного режиму, ми за цей шанс боролися під час Революції Гідності. Він дався нам дорогою ціною.
Ми всі згадуємо кожен рік більше сотні людей, які були розстріляні прямо в центрі Києва. І для того, щоб зупинити нас на цьому шляху, Росія розпочала вторгнення, окупувала Крим, частину східних областей. Два роки тому розширила цю війну до повномасштабної. І ми зараз в ситуації, коли ми чесно не знаємо і не можемо собі сказати: ми в кінці цієї війни, в середині чи тільки на початку цієї війни. Тому питання справедливості є актуальними і я можу сказати, як змінювався наш підхід до документування, як основи для подальших розслідувань і притягнення до відповідальності.
Ми були першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи в Крим, в Луганську, в Донецьку області. Перша група збиралася і виїжджала в кінці лютого 2014 року. На той момент, чесно кажучи, ми навіть не розуміли, що почалася війна, не були до цього готові. І злочини, які ми перші фіксували, це були ті злочини, які нам як правозахисникам, правозахисницям були зрозумілі. Це були незаконні викрадення, катування, сексуальне насильство і вбивство цивільних людей на окупованих територіях, так само як політично мотивовані переслідування.
Я особисто опитала більше сотні людей в ті роки, які вижили в російській неволі, вони розказували страшні історії про те, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев'яні ящики, як їм відрізали кінцівки, виривали нігті, розбивали молотком колінні чашечки, катували струмом, проводячи його через геніталії. Ніколи не забуду, як одна жінка розказувала, як її намагалися вийняти око ложкою. Це страшні історії.
Ми відправили десятки звітів в ООН, в ОБСЄ, в Раду Європи, в Європейський Союз, але нічого не змінювалося. Я почала втрачати сенс нашої роботи як документаторів, тому що я розуміла, що опитую нову людину, а в цю саму секунду все продовжується в 143 місцях несвободи, які ми на той час ідентифікували на окупованих територіях.
Я переконана, що аудиторія в Україні точно чула про глобальну акцію "Save Oleg Sentsov". Це була наша відповідь. Ми зрозуміли, що якщо міжнародні організації не працюють, якщо на правові інструменти не можна покластися, то ми використаємо енергію людей по всьому світу, щоб ці інструменти запрацювали. Ми почали з синхронних демонстрацій в більш як 35 країнах світу. Це дійсно була глобальна акція і багато людей в Україні до неї долучилися.
Що змінюється з початком повномасштабного вторгнення? Те зло, яке ми документували, мультиплікується в один момент по всій території країни і стає більш жорстоким, більш інтенсивним. Тобто ми зіштовхуємося з величезною кількістю злочинів.
Як на це відповідати? Ми об'єднуємо зусилля з десятками регіональних організацій, ми створюємо сітку, мережу локальних документаторів, яка вкриває всю Україну, включно з окупованими територіями. І ми ставимо перед собою ціль: спробуймо задокументувати кожен злочинний епізод, який був вчинений в найменшому селі кожної області України.
Зрозуміло, що ціль амбітна, але за два роки ми задокументували більш як 68 тисяч епізодів воєнних злочинів. І це величезна цифра, яка відображає верхівку айсберга. Тому що Росія вчиняє воєнні злочини як метод ведення війни. Росія використовує біль як інструмент. Вона спеціально завдає болю цивільному населенню, щоб зламати наш спротив і окупувати країну.
Анастасія Платонова: Яким є поступ України за час повномасштабної війни в контексті міжнародної адвокації? Які основні больові точки ти бачиш? Чи нам вдалося досягти якісних змін в знанні та розумінні не лише про цю війну, а й про Україну взагалі?
Олександра Матвійчук: Мені здається, що я не помилюсь, якщо скажу, що держава Україна і люди в Україні з'явилися на ментальній карті світу. Але поява нас на цій карті дається нам дуже дорогою ціною. Величезна кількість людей роблять свій внесок в міжнародну адвокацію, щоб це місце було закріплене, а не змінилося у зв'язку із тим, що, на жаль, російсько-українська війна – це не єдина війна. І погляд світу переключається, а ми маємо бути убезпечені, що ті сенси, які ми своїй боротьбі продукуємо, будуть в цій ментальній карті світу відтворені.
Я розкажу історію, яка для мене є показовою. Це історія американського музею, досить відомого, Музею Метрополітен, і історія про картину Дега, яка називалася "Російські танцівниці". На цій картині зображені дівчата в українських національних костюмах і віночках. Навіть росіяни, дивлячись на цю картину, розуміють, що це не російські танцівниці.
Звичайно, що музейники й митці в Україні писали та звертали увагу адміністрації Музею Метрополітену, що щось неправильно у вас відбувається. Треба дати пояснення до цієї назви, показати оцю колоніальну призму, коли все, що в нашій частині світу відбувалося, було російське. Якось на це відреагувати.
Заради історичної справедливості. Музей ігнорував це все протягом багатьох років. Тільки після повномасштабного вторгнення назва картини була змінена. Тепер вона називається "Танцівниця в українських костюмах". Можливо, вони досі думають, що це російські танцівниці, які просто вдягли українські костюми, але це вже перший важливий крок.
Це процес, і це процес переосмислення і розуміння навіть західними інтелектуалами, академічними центрами, мистецькими колами, що все, що вони думали, що вони знають про нашу частину світу, не тільки про Україну – це те, що їм було сказано через російську призму.
І в російській призмі нас – як народу зі своєю культурою, зі своєю мовою, зі своєю літературою, зі своїми амбіціями – просто не існувало. Зараз ми візуалізуємося на цій мапі, але треба докладати ще величезних зусиль, щоб ці сенси, які нам належать, знайшли там гідне відображення.
Анастасія Платонова: Як те, що західні європейці читають, слухають і бачать про війну в Україні, впливає на системні зміни у розумінні того, що відбувається в Україні та взагалі у світі?
Олександра Матвійчук: Я б сказала дві речі. Перша, більш така локальна - світ шокований жорстокістю Росії. Він для себе її відкриває. Світ не вивчив, відсахнувся, не звертав увагу на те, що ті ж самі методи були використані раніше в Чечні, в Молдові, в Грузії, в Сирії, в Малі, в Лівії. І ось ця традиція безкарності, якою Росія насолоджувалася десятиліттями, вона стала причиною того жаху, який зараз є частиною нашого повсякденного життя.
Я завжди наводжу цей приклад: якщо після Другої світової війни, вжахнувшись мільйонами смертей, розореним країнам, європейські країни зробили такі рішучі кроки, був створений Нюрнберзький трибунал, були покарані нацистські воєнні злочинці, то радянський ГУЛАГ ніколи не був ані засуджений, ані покараний.
І тому чому дивуватися, якщо весь світ згадував день закінчення Другої світової війни зі словами Never again, "ніколи знову", то в Росії, ми всі знаємо, – "можем повторить!" Власне, це повторення невивчених історичних уроків, непокаране зло, воно зростає. І от, жахнувшись, у нас є шанс розірвати це коло безкарності, яким Росія насолоджується десятиліттями. Я не буду казати, що це легко, це дуже складно, але в нас з'явився шанс, раніше його не було, і це велика розкіш мати шанс.
Мене часто іноземні журналісти питають, що я думаю про втому західних суспільств від російської війни в Україні. Я кажу, що треба називати речі своїми іменами. Як можна втомитися від російської війни в Україні, якщо перебуваєш в Женеві? Чи у Парижі? Чи у Вашингтоні?
Коли ти маєш змогу відправляти вільно своїх дітей до дитячого садочка, не непокоячись про те, коли почнеться наступний обстріл. Коли ти приймаєш важливі рішення не в бомбосховищі. І взагалі маєш розкіш планувати свій час, тому що у тебе довга перспектива і ти не живеш в постійній тіні страху насильства над собою. Нумо називати речі на імена. Тобто це не втома, це щось інше. Я дозволю собі сказати, що це острах вчинити рішучі дії.
Країни розвиненої демократії – це суспільства поколінь, які ніколи війни не бачили, які успадкували систему демократії, прав людини, верховенства права від своїх батьків. Які ніколи за них не боролися, а відтак не розуміють їхньої цінності. Вони сприймають це як даність. Вони стали споживачами цих цінностей. Вони бачать свободу як можливість вибору між сирами в супермаркеті.
Коли ти стикаєшся з викликом, який виходить за межі цього усталеного, такого спокійного побуту, то в тебе є небажання виходити за межі комфорту. І зараз ось це небажання, на жаль, воно не тільки в західних суспільствах на рівні цих поколінь, як звичайних людей, так і на рівні політиків, які дуже повільно виходять із цієї зони комфорту, і у нас все йде з запізненнями. Перший модерний танк отримуємо через рік після повномасштабного вторгнення.
Чому мені здається, що це не втома, а острах вчиняти рішучі дії, в кінці якого стоїть нерозуміння майбутнього і страх перед майбутнім. Тому що, коли ми кажемо: допоможіть Україні виграти, дайте нам зараз все потрібне, щоб ми виграли з погляду військової допомоги, з погляду санкцій, з погляду політичних рішень, – якщо Україна має виграти, то Росія має програти.
А що робити 140-мільйонною країною, яка має ядерну зброю у результаті програшу? Не можна сказати, що її не існує, що це чорна діра, інакше вона отримає властивості чорної діри і почне все затягувати. Треба мати якусь довготриваючу стратегію трансформації, перетворення, при тому, що всі розуміють, що це в найкращому варіанті не буде, як в часи Другої світової війни, прапор союзників над Рейхстагом.
Що робити з ядерною державою? Відповіді нема. Довготривалої стратегії нема. Є острах, є небажання мислити такими термінами, є небажання виходити з зони комфорту. Єдине, що ми можемо зараз протиставити цьому, що це все одно станеться. Тому що Росія хоче затягнути нас в минуле. Майбутнє наступить, незалежно від бажання Путіна.
І ми вже це проходили в історії, тому що всі ми в Україні дуже добре знаємо промову президента Буша, Chicken Speech відомий, сумнозвісний, і ось це небажання західних демократій, допомагати розпаду Радянського Союзу і попри це отримання радянськими республіками незалежності, за що вони боролися століттями, зокрема Україна.
Тому що, а що буде, якщо Радянський Союз розпадеться? Стратегії немає. Але це сталося. Незалежно від того, чи був Захід до цього готовим. І Україна переможе. Ми просто не знаємо, коли це відбудеться. Але це - неминуче.
Анастасія Платонова: Як Україні і українцям дати раду з необхідністю перезавантаження системи міжнародного права?
Олександра Матвійчук: Я думаю, що у всіх людей у світі є одна спільна мета. За винятком тих, напевно, які живуть в мілітаризованих суспільствах і виконують волю тих, хто ними керує. Бо життя в страху дійсно виробляє певну парадигму мислення: я маленька людина, я ні на що не впливаю, все вирішено без нас, уряду краще знати, якщо Росія розпочала війну, то Росія має виграти. Це я вам цитую результати фокус-груп, які показують оце мислення маленької людини, яка не хоче брати на себе відповідальність.
Але здебільшого всі люди хочуть жити в мирі, хочуть, щоб їхні діти були убезпечені, щоб суспільство і їхня родина, зокрема, були спроможні і щасливі. Так от, якщо ми хочемо попередити війни в майбутньому, то ми маємо притягати до відповідальності ті держави і тих лідерів, які ці війни розпочинають зараз. І це ніби логіка. Але за всю історію людства, а в ній було дуже багато воїн, в нас був лише один такий прецедент. І це Нюрнберзький трибунал.
Всі інші трибунали, про які ви чули, і я на цьому загострюю увагу, і Югославський, і Руандійський, і Спеціальний суд Сьєрра-Леоне і решта - це не трибунали за те, що хтось розпочав війни, почав вбивати людей. Це трибунали за те, що вбиваючи людей, вони робили це непропорційно, не за правилами війни, з надмірною жорстокістю, тобто за воєнні злочини, за злочини проти людяності і за геноцид. Якби вони вбивали один одного за правилами, то не було б ніяких трибуналів.
Тому лише Нюрнберзький трибунал є таким прецедентом. І тому зараз досі міжнародне співтовариство, політики, які приймають рішення, очільники держав, дивляться на світ через призму цього трибуналу. А що це було? Це був суд переможців над режимом, який впав. З цього витікає таке рішення: Україно, виграйте війну і буде вам справедливість. І ми докладаємо величезних зусиль, щоб переконати міжнародну спільноту і цих конкретних політиків, що ми живемо в новому столітті.
Нюрнберзький трибунал – це дуже важливий крок з утвердження права і справедливості, але це минуле століття. Ми маємо йти далі. Ми маємо виводити справедливість із залежності від того, як і коли закінчаться війни.
Бо з Другої світової війни багато чого у світі змінилося. Створилася система ООН, були підписані міжнародні договори, було дане визначення поняттю агресії. Ми не маємо чекати, ми маємо створювати цей спеціальний трибунал злочину агресії зараз, і притягати путіна, вищих посадових осіб і військове керівництво Росії до відповідальності.
І закінчу я цю відповідь на тому, що ми маємо набратися терпіння. Це про психологічний аспект цієї роботи і потребу саморефлексії. Наші претензії до міжнародного співтовариства давайте спочатку адресуємо собі. Ми теж не були суперактивні і суперпідтримуючі, коли почалася війна в Сирії, Я пам'ятаю цей величезний скандал, коли тільки ідея з'явилася: давайте приймімо сирійських біженців і зробимо для них якесь поселення. Зрозуміло, що українські громадяни не були готові відкривати свої помешкання.
Ті люди, які тоді протестували проти цього, дуже ймовірно, що самі стали біженцями. У нас їх 7,5 мільйонів. Тобто ми зараз маємо теплий прийом, не без проблем, але загалом теплий, який ми самі не були готові надати людям, які страждали від іншої війни.
Я це кажу не на міжнародних аренах, але українцям про це нагадую. Нам потрібна саморефлексія. Це додасть нам терпіння пояснювати іншим людям, бо люди не злі. Люди навіть і не байдужі. Просто треба достукатися, і для цього треба терпіння і час.
Анастасія Платонова: На суто людському рівні – як примиритися з цією безмежною кількістю зла, насилля, несправедливості, безкарності? Як ти знаходиш в собі сили боротися далі, навіть знаючи, скільки ще навколо болю і скільки досі непокараного зла?
Олександра Матвійчук: Я думаю, що ми маємо протиставити стратегію справедливості, яка має бути підкріплена нашими діями на її утвердження. Я згадувала, що з перших років ми займалися документуванням свідчень людей, які вийшли з полону. Анкета стандартна, і там є питання: чи зверталися ви до органів державної влади? Чимало людей казали – ні. І коли я ставила питання: а чому, то вони говорили: ми розуміємо, що органи державної влади не можуть дотягнутися до наших кривдників, які на окупованій території, які в росії, тому не хочемо витрачати зусилля на оці всі бюрократичні, правові процедури.
І я тоді продовжувала: але ж ви прийшли до мене. І тут ти розумієш, що навіть ці люди, які пережили пекло і не хочуть знову його повторно переживати у свідченнях, експериментах слідчих чи процесуальних слідчих діях, вони потребують не тільки відновлення їхнього зруйнованого життя, зруйнованого майбутнього, зруйнованих родин. Вони потребують відновлення їхньої зруйнованої віри, що справедливість можлива, бодай відкладена в часі.
І тому вони прийшли до тебе. Щоби бодай десь ця історія була зафіксована, навіть якщо вони говорять, що у справедливість не вірять. Я розумію після цих років роботи, що поняття справедливості багатовимірне. І кожен з нас уявляє його дуже по-різному.
Люди, з якими я говорила, які пережили різні види злочинів, – частина з них розуміє справедливість як можливість побачити своїх кривдників за ґратами. А частина – як можливість отримати компенсації. Для когось це – можливість дізнатися правду про те, що сталося з їхніми найріднішими. Родини безвісти зниклих, матері кажуть: мені б знати, де могила, і це вже величезне полегшення. А хтось бачить справедливість як можливість бути публічно вислуханим, щоб його історія була почута.
Щоб отримати офіційне визнання, що те, що сталося з ним, з нею, з родиною, не просто неморально, а незаконно. Нам треба дуже попрацювати, щоб виробити таку стратегію справедливості, яка враховує усі ці потреби людей.
Анастасія Платонова: Якщо ми говоримо про спільне розуміння справедливості, то нам як політичній нації, вочевидь доведеться домовитися, що ж конкретно ми розуміємо під цим поняттям.
Олександра Матвійчук: Це частина ширшого питання про те, як нам говорити один з одним про ці різні життєві досвіди, які ми переживаємо. Тому що є таке уявлення, що війна об'єднує. Це правда, екзистенційна загроза змушує конкретний вид об'єднатися, тим більше якщо його хочуть знищити. А ми розуміємо, що це геноцидальна війна за наше існування. З іншого боку війна дуже сильно фрагментує.
Радикалізує наше бачення: все стає або чорним, або білим. Вона робить ці лінії розломів настільки глибокими, настільки емоційними, настільки травматичними, що це може зсередини розірвати суспільство і не треба навіть чекати, коли "путін нападе". Можна дочекатися, що люди самі один на одного виллють ненависть, яку вони не можуть вилити на росіян.
У нас є реальна загроза розколу по різних життєвих досвідах. Її бачать соціологи. І це не обмежується такими категоріями як біженці, люди, які живуть на окупованих територіях, люди, які доєдналися до Збройних сил України і люди в тилу.
Ось ці лінії розломів і цей різний життєвий досвід проходить по кожній із цих категорій, фрагментує і атомізує, і нам треба будувати мости. Це треба робити зараз. І це стосується не тільки питання, як ми бачимо спільну справедливість, це стосується питання, як ми бачимо спільне життя в рамках наших конституційних кордонів.
Анастасія Платонова: Чому важливо пам'ятати? І на рівні тяглої індивідуальної, колективної і суспільної пам'яті, і на рівні задокументованих досвідів війни, які потім стають основою метанаративів всередині країни, і допомагають світові знати про цю війну і про драматичні події, що змінюють хід світової історії.
Олександра Матвійчук: Я почну відповідати на це складне питання з історії, яка належить не мені, а моїм колегам по громадському сектору, які робили такі тури на Східну Україну для того, щоб на початку роботи з відновлення історичної пам'яті про Голодомор заручитися підтримкою місцевих громад.
Вони винайшли такий спосіб: коли ти приїжджаєш в місто чи до області, щоби говорити про це із владою, до офіційних зустрічей вони мають піти і просто повечеряти чи каву попити. І поговорити про їхнє минуле. І раптом десь хтось завжди говорив: а я знаю, я чув, що моя родина теж пережила Голодомор. Це був час, коли проросійський наратив і відповідні політичні сили мали владу в тих громадах. І оце повернення до своєї власної історії дозволяло моїм колегам досягти успіху і просунутися далі.
Дуже важливо пам'ятати, що певні речі стали нашою культурою, а певні речі ніколи не стали. Я, наприклад, говорю іноземцям, що я працюю з наслідками російської культури. Тому що для вас російська культура – це Достоєвський, це балет, це Чайковський, попри його українське коріння. Це для вас російська культура. А для мене російська культура – це Буча. Тому що культура – це не просто література чи картини.
Це усталені патерни поведінки в певному суспільстві. І якщо ти не пам'ятаєш, якщо ти забув чи захотів забути і не відрефлексував, то це стає патерном. І це доволі небезпечна річ. Небезпечно як мовчати про те, що з тобою сталося, тому що тоді кривдник це повторить, так і небезпечно не давати собі знати, що ти зробив це зло.
Я закінчу відповідь такою блискучою, як мені здається, замальовкою журналіста, який приїхав в маленьке німецьке містечко після Другої світової війни. У цьому місті був один з цих страшних концтаборів, де багато людей втратили життя. Він питає місцевих, і вони кажуть: а ми не знали. Ми не знали, ми просто не знали, що відбувається. Боже, який жах, у це правда складно повірити. Він питає: а як ви могли не знати?
Бо він там стоїть на місці, він бачить цей концтабір, він бачить з нього труби, і він розуміє, що дим з цих труб валить на місто. Це не можна не бачити, не можна не поставити собі питання, що ж там відбувається. І ця жінка, з якою він говорить, дає блискучу відповідь: а ми ніколи не дивилися в ту сторону. І він закінчує: так, легко не знати, якщо ти добре пам'ятаєш, куди тобі не треба дивитися. Тому пам'ятати це дуже важливо.
Гість: Що кожен з нас може зробити, щоб вам допомогти?
Олександра Матвійчук: Дії кожної людини критично необхідні зараз. Ви краще знаєте, що ви можете зробити. Будучи лікарями, журналістами, домогосподарками, неважливо ким, людина має силу. І про це було в моїй Нобелівській промові. Я говорила про свій досвід, як юристка, яка займається захистом прав людини і захистом людської гідності багато-багато років, знаходиться в ситуації, коли правові інструменти не працюють, я не можу на них покластися, але я знаю, що попри це я завжди можу покластися на людей.
Мені вчора дзвонив журналіст із США, який питав, як ми "пробили" заблокований більш як шість місяців пакет в Палаті представників на 61 мільярд доларів. Яка ж була стратегія? Я в якийсь момент кажу: не було єдиної стратегії. Кожен робив, що може. Я зрозуміла, як йому поясню. Кажу, знаєте, у нас під час Революції Гідності оце відчуття вивченої безпорадності долалося в різний спосіб. І митці придумали серію плакатів.Один з них зображував краплю із підписом: "Я – крапля в океані". Це означало: так, я людина, я не Господь Бог, я своїми силами не можу зрушити цю бетонну стіну. Але я точно знаю, що я не один, не одна, і разом ми крапля в океані, а океани можуть рушити стіни. І що без моїх зусиль нічого не зміниться.
Джерело Історична правда.
.png "Імена")
