Герасименко Тетяна Миколаївна, вчитель
Розважівський ліцей Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області

Війна. Моя історія

Згадувати про ті події не хочеться: кожна людина, побачивши такі жахіття, намагається про них не згадувати, щоб знову не опинитися у вирі людського горя. У тих спогадах – один біль і питання до всього сучасного цивілізованого (?!!) світу: -Чому? Відповіді не було, немає і не буде. Тому, що пояснити людське безглуздя неможливо. Але пам’ятати треба – не тільки заради полеглих, а й заради живих. Необхідно зберігати свої спогади, щоб ніхто ніколи нічого не забував. Бо події цієї війни залишаться назавжди в історії людства і доповнять ще одну сторінку трагічної долі багатостраждального українського народу.

…Війна до мене прийшла тижнів за два до 24 лютого 2022 року… у сновидіннях. Спочатку наснилися два темнозелені винищувачі (я їх ніколи не бачила навіть на картинках), потім – якась землянка, до якої старими східцями спускалися люди. Потім – хата батьків, підлога якої була всіяна пшоном. У наступному сні моя покійна сестра бігала під мостом над річкою нашого дитинства і про щось розпачливо благала. В останньому сні зажурена сестра зі смутком в очах мовчки дивиться на мене…

А потім… була війна. І нерозуміння: чому?!!! Перша картина початку повномасштабної війни – небо, покреслене лініями ворожих літаків на світанку 21 лютого з боку Білорусі. Але запевнення від політиків, що загрози ніякої немає, заколисувало.

Та о четвертій годині 24 лютого розбудив телефонний дзвінок. У слухавці пролунало: -Війна!

На півночі Київщини лунали вибухи, постріли, виднілися червоні заграви: то чинили спротив кацапським злочинцям українські воїни.

Життя стало іншим. Люди кинулися до магазинів – і до вечора крамниці спорожніли. Моя старенька мати (вона - свідок ІІ Світової війни і завжди на всі нарікання на життя молодшого покоління заспокійливо відповідала: «Тільки б не було війни!») почала ховати усі продуктові запаси. Моя сім’я це повторила, адже ніхто не знав, коли закінчиться війна. Із Києва зателефонувала донька: -Що робити?! Яку я могла дати пораду?! Відповідь на своє запитання дочка знайшла сама 26 лютого після того, як неподалік від їхнього будинку впала перша кацапська ракета: потрібно евакуюватися. Пощастило виїхати у переповненому потязі втрьох на одному місці.

27 лютого вперше над нашою хатою пролетів винищувач ворога. Його ревіння і вигляд стали для нас шоком. 28 з’явилися гелікоптери рф. Вони так низько літали над нашим двором, що можна було у щілину з вікна розгледіти ворога. З’явилися перші жертви серед місцевого населення. Кацапи вбили місцевого священника Козачину Максима Анатолійовича. 14 березня із дронів визначили місця скупчення людей, де можна було піймати мобільну мережу, і 14 березня обстріляли село касетними снарядами. Тоді у селі загинуло двоє підлітків, двоє дорослих, декількох було серйозно поранено.

15 березня до села заїхали окупанти і тут отаборилися. Почали справджуватися мої передвоєнні сновидіння: ми ховалися у льох, зачувши гул ворожої техніки, 2-3 рази на добу бомбардувальники пролітали над селом, несучи звичайні й фосфорні бомби до сусіднього села Тетерівського, де мужньо боролися наші воїни; 17 березня ворожою міною було зруйновано будинок моєї матері (всередині – купи піску,скла,глини, цегли («пшоно» уві сні); а коли злочинці тікали з нашої місцевості, то підірвали обидва мости через річку Жерева. А ще були жахливі дні, коли ховалися від очей ворога, боялися вийти на вулицю, протопити у хаті, бо видно буде дим; коли стіни будинку рухалися від пострілів «Градів», які знаходилися за 700 метрів від хати; коли віддавали своє життя у бою воїни ЗСУ, і – невідомість.

Тоді, визволяючи нашу місцевість, загинули семеро бійців 109 ОГШБ 10-ї Бригади «Едельвейс» Варга Е. В., Іванов І. Ю., Гончаров С. В., Соловей А. В., Мордовець Б. В., Куліш С. А. Світла їм пам’ять.

Кажуть: полеглі стали янголами на небі. Та їхні рідні хочуть мати не янгола на небі, а сина, доньку, чоловіка, батька тут, на землі…

Тепер я знаю достеменно: тільки б не було війни…