Калітенко Катерина

10-А клас, Запорізький ліцей №71

Вчитель, що надихнув на написання есе: Тарасова Тетяна Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна... Вона змінила життя кожного українця…

На власному досвіді знаю, як це – залишити все і починати з нуля… Для мене був звичайний ранок, я навіть прокинулась з гарним настроєм, але він пропав, як тільки почула, що почалась війна. Серце розривалось на шматочки, коли читала новини.

З 24 лютого до 2 березня ми були налякані, але майже впевнені, що наше маленьке містечко Пологи нікому не потрібно, і сюди ніхто не зайде. Але з 3 березня почалось справжнісіньке пекло…

Постійні обстріли, прильоти, страх, повне нерозуміння того, що відбувається. За що? Навіщо? Здавалось, що ось-ось ти зійдеш з розуму... І саме в цей момент відбувається велика переоцінка цінностей, і ти розумієш, що речі, через які ти колись переймався, – це така дрібничка, порівнюючи з тим, що відбувається нині... 16 днів без води, світла та зв'язку, без опалення в той час, як почались морози. Зараз розумію, що 16 днів – так мало, а тоді це все, здається, продовжувалось вічність.

І ось ти вимушений поїхати з рідного міста, але не знаєш, куди, наскільки, не знаєш, що на тебе чекає. Ти сумно дивишся на свою кімнату, гладиш улюблену кішечку, адже не знаєш, чи побачиш знову. Ти обіймаєш бабусю так сильно, як ніколи, але ще не знаєш, що це останні обійми з нею... Дорога, яка раніше тривала не більше години, тяглася вісім довгих і складних годин.

Нескінченні ворожі блокпости, які, здавалось, ніколи не закінчаться. Коли на останньому почали стріляти перед машиною, охопили тривожні думки, що ця дорога для нас вже скінчилась…

Досі пам'ятаю, як нарешті побачили український блокпост. Заплакали від радості й пригостили наших військових яблучками…

Моє життя змінилось на 180 градусів…

Нова школа. Нові люди. Нові захоплення. Нові особисті випробування.

Мені було дуже важко прийняти те, що треба йти до нової школи, адже я любила свою, своїх вчителів, які багато чому мене навчили, і свій клас, з яким пов'язана купа веселих спогадів, клас, в якому кожна людинка була рідною. Знала, що не маю права здаватись… Хоча б заради моїх батьків, якими я дуже пишаюсь, адже, втративши все, що будувалось роками, вони не опускають руки й працюють заради нас. Тому я йду далі! Коли, як не зараз? Я адаптувалась у школі, пішла на танці, які є моїм місцем набуття сили. Це мистецтво надихає мене. Коли танцюю, забуваю про свої проблеми. Нині на вихідних ми не їдемо на прогулянку до Запоріжжя… Перебуваємо в цьому місті. Маємо нові, хоч і маленькі, радощі… Нині вихідними відвідуємо футбольні турніри, бо грає мій брат, який з 5 років мріяв про цю гру. Я – найбільший його фанат. Дуже сильно ним пишаюсь!

Зараз уже не так важко, як було на початку, але часто згадую своє «минуле життя», сумую за своїм рідним містом, будинком, за кімнатою, в якій залишились улюблені дрібнички, за своєю кішечкою, яка, мабуть, вже добряче виросла, за рідними, за парком, через який ми з подружкою йшли на гандбол, за школою, смачним бабусиним обідом і переглядом улюблених серіальчиків… І просто за життям, в якому я не знала, що таке вибухи, і не чула їх.

Війна змінила мене... Мрії стали простими й навіть банальними. Нині щастя відчуваєш в дрібничках!