Сергій Лаєвський - директор обласного історичного музею Чернігова. Від початку російського вторгнення співробітники музею розпочали масштабну роботу порятунку експонатів. Понад місяц науковці пакували найцінніші речі, укріплювали будівлю. У квітні 2022 журналісти телеканалу “Київ” записали із Сергієм Лаєвським інтерв’ю про те, як рятували історію під обстрілами. 

Війна для нас почалася, очевидно, як і для всіх, 24 лютого з ранішніх бомбардувань, у тому числі Чернігівської області. Ми десь внутрішньо готувалися до такого, тому що опрацьовували питання, пов’язані з евакуацією музейних предметів. Або, вірніше, переміщенням їх до більш надійного сховища. Оскільки евакуювати не вдалося нічого, то свій робочий день ми розпочали 24-го. Демонтували музейні предмети, які мають особливу цінність, запаковували їх, переміщували в більш надійні місця. Згодом протягом всієї осади Чернігова, яка тривала (кінець лютого, весь березень і до початку квітня), шестеро співробітників музею, які 24/7 залишалися в цій будівлі, займалися, власно кажучи, демонтажем тих музейних предметів, які залишалися в експозиції. І ми намагалися їх перемістити в ті місця, які, на нашу думку, були більш надійними.

Ми відслідковували звідки летять снаряди, міни, «Гради», куди падають бомби, і вибирали такі місця, які мали найбільший захист з точки зору, щоб музейні предмети були в безпеці.

Перший тиждень співробітники виходили додому, але після того, як будівля постраждала у двох з них, вони перебралися до музею, і нас тут шестеро і було. Страх проходив за десять днів, причому очевидно, що це індивідуально. Кожна людина переживає свій страх, мабуть, якось особливо. В мене був такий день, коли дійсно було страшно. Мій страх прийшов до мене, я з ним зустрівся. Він виглядав, як знаєте, коли руки отут от просто мерзнуть, ти їх не відчуваєш, просто дикий холод.

Я зрозумів, що це саме він і є, цей страх. Задав собі запитання: чому він саме такий? І згадав. Колись ще в дитинстві тато, коли я не хотів лягати спати, казав: «Не будеш лягати спати – до тебе прийде Снігова королева. От вона така крижана, з таким холодом».

От вона до мене-таки і прийшла. Але це був один раз, після цього все. Організм мій знав, де той страх може сховатися і просто блокував йому всю дорогу. Ця стіна була одна із небезпечних в таку певну фазу бойових дій, якраз в неї і прилетіло. Звідси ми позбирали найбільш цінні предмети. Будівля музею ціла, має дрібні ушкодження від уламків міни, яка вибухнула поруч із нашими колегами з Художнього музею. Вони постраждали трохи більше від нас. У нас вибиті шибки, і ми позбирали декілька уламків цієї міни з нашої позиції. На щастя, знову повторюсь, жоден при цьому не постраждав.

Коли ми починали в 14–15-му роках і поверталися в 2018 році до питань порятунку цінностей, ми напрацьовували алгоритм, пов'язаний з залучення персоналу до всіх цих дій. Але я як директор чітко розумів, що більшість працівників можуть не прийти на роботу, оскільки будуть перейматися порятунком своїх рідних і близьких. У багатьох з них є діти, у багатьох є батьки похилого віку. Та й наші працівники, чимала кількість з них достатньо поважного віку. Я був не то що здивований, десь внутрішньо я  не мав сумнівів, що люди прийдуть. Вони 24 лютого, майже 90% співробітників прийшли на роботу, тому нам багато вдалося саме в ці дні зробити.

Мабуть, мені пощастило, що мої діти і мої онуки вже давно поза межами Чернігова, вони навіть і не в Україні проживають. У мене в Чернігові рідна сестра і мама 86 років. Вони, я не скажу, що були в безпеці, але вони були разом, тому…

Моя дружина працює в музеї. Я живу поруч із музеєм, тому іншої думки, крім рятувати музейні цінності, у мене не було.

Тим більше, що у мене для цього були всі можливості. Фактично так само вчиняли і наші співробітники, які залишалися тут, роблячи пріоритетом саме захист музейних цінностей. Так, їхні близькі тут, у Чернігові, але кожного дня вони навідувались, вони зізвонювалися, коли був цей надійний зв'язок або хоча б якийсь. І тому, вибираючи між власним порятунком і порятунком музейних цінностей, вони з’єднали два в одному: порятунком тут себе і рятуючи музейні цінності. В Чернігові насправді п’ять храмів домонгольської, тобто які були збудовані до 1240 року. Ці храми збереглися в надземному вигляді, і це найбільша концентрація подібних споруд в Центрально-Східній Європі. Вони пережили Другу світову війну не всі, бо декілька з них довелося відбудовувати. Значно краще вони пережили гарячу фазу теперішньої російсько-української війни, коли Чернігів був в облозі. Мають дрібні ушкодження від уламків різноманітних снарядів, мін, які тут носилися нашим містом під час обстрілів. Ну, зокрема, на чернігівському дитинці Спасо-Преображенський собор.

Це найдавніша споруда, яка почала зводитися ще в 1030-х роках, тобто буде скоро тисячу років, як її звели. Десь в останні дні обстрілів нашого міста сюди поруч прилетів касетний снаряд і декілька касет, які з нього вилетіли, розірвалися, обсипали уламками стіни цього собору. Зрозуміло, що ці пошкодження, які дуже дрібні, але сам факт, що це був постріл в бік церкви, яка є частиною московського патріархату, про щось мабуть свідчить.

У Чернігові взагалі багато пам’яток історії та архітектури, і на жаль, не всі так вдало, м’яко кажучи, пережили облогу Чернігова.

Дуже пошкоджена надзвичайно цікава за своєю історією, архітектурою будівля Музею старожитностей Василя Тарновського, в якому розміщена юнацька бібліотека. Там фактично ця будівля напіврозвалена. Постраждала будівля Селянського та Дворянського банку, в якому розміщена Обласна універсальна бібліотека імені Короленка. Там просто вирва в даху і пошкоджений один із кутів. Це така будівля початку XX століття. Вчергове постраждала будівля Кінотеатру імені Щорса, це колишня його назва.

Ця будівля була зведена десь наприкінці 1930 років, під час Другої світової війни німецька бомба влучила в середину цієї будівлі, зруйнувавши повністю все, крім центрального фасаду. На початку березня туди влучила російська ракета, яка влучила саме в ту точку, зруйнувала практично все те саме. Внутрішні дуже сильні руйнування, але зовнішній фасад вцілів. Що цікаво. Якби так, на майбутню перспективу трохи подумати, той кінотеатр був відбудований одразу наприкінці 40-х років, і саме там відбувся суд над військовими злочинцями. Це угорські солдати і офіцери, які чинили звірства на території Чернігівської області.

Я можу помилитися, але дуже хотілося, щоб суд над російськими військовими злочинцями, які чинили свої звірства на Чернігівщині, також відбувся в тому приміщені. Це буде таким уроком, який очевидно вже запам’ятається назавжди.