Шувалова Альбіна, 11 клас, Опорний КЗ "Михайлівський НВК "ЗОШ І-ІІІ ступенів - гімназія" імені Героя Радянького Союзу І.А. Найдьонова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гук Раїса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи знав хтось, яка біда нас чекає? Зловісна хмара війни нависла над Україною. Немов чорні круки, налетіли вороги. І здригнулася земля, і запалали міста, полилася невинна кров, заплакали матері, притихли злякано діти. Усе змінилося в одну мить.

Змінилося і моє життя…

Це сталося в передостанні дні зими 2022 року, коли я побачила, що прямо наді мною пролетів з блискавичною швидкістю чорний літак, за ним другий, потім третій (було так цікаво!), коли ж з’явився вже п’ятий, то відчула неприємний холодок тривоги. А вони летіли і летіли, і мене скував страх, не могла навіть зрушити з місця, забувши про все, повернулася додому.

Біля під’їзду двоє чоловіків спокійно про щось розмовляли… «Там чорні літаки пролетіли…» - ледве промовила я (це вже пізніше дізналася, що то були не літаки, а ворожі крилаті ракети, які несли на своїх крилах смерть і розруху).

Мати була вже на роботі, лише молодший братик, розкинувши руки, солодко спав у своєму ліжку. Я поспішила на дистанційний урок, там і почула страшну звістку: «Війна!»

…Через кілька днів на вулицях з’явилися танки, бронетранспортери із Z й озброєні ворожі солдати із пов’язками на руках.

Боже! Навіщо? Кому це потрібно? Як жити? Що робити?..

Уже п’ятий день у нас немає хліба - братик вередує.. І ціни різко піднялися на все: на сіль, цукор, олію..; не працює Ощадбанк, частина магазинів, поштове відділення... А на будівлях поліції і гуртожитку – снайпери зі зброєю в руках. Почалися арешти…

Вулиці опустіли… Знову і знову лунає сигнал тривоги! Ми разом із сусідами спускаємося в підвал нашого шлакоблочного будинку. Тут холодно, ні на чому присісти.

Моторошно… Чекаємо відбою! Нарешті повертаємося у свою квартиру, таку рідну, затишну, нещодавно відремонтовану… А згодом доведеться ж і її покинути...

На душі неймовірна туга, руки ні до чого не підіймаються. Рідко бачуся із друзями, частина з них уже покинули Михайлівку і виїхали до своїх родичів у безпечні місця, а окремі - за кордон. Мама усміхається, а за цією посмішкою – прихована тривога. Мені так хочеться обійняти її і заспокоїти. Боже, поверни нам мир!.. Як же ми щасливо жили! Скільки мрій, скільки планів на майбутнє було у кожного з нас!

Як тепер бути? Ці думки тривожать душу і серце. Боже, якби це був сон! Прокинувшись, ми жили б зовсім по-іншому: цінували б кожну хвилину.

Уже пів року ми в окупації… Зруйновані будинки, гинуть люди. Здається, цьому не буде кінця-краю… Не один день намагаємося виїхати звідси, щоб більше не травмувалася психіка братика, бо часто прокидається уві сні, плаче. Нестерпно боляче покидати рідну домівку… Зібравши кілька сумок, залишивши на бабусю улюблену кішку, ми вирушаємо. Що попереду?

Нас чекала надскладна дорога. 5 діб провели під палючим сонцем поблизу Василівки. Тисячі людей із Енергодара, Херсона, Мелітополя, з південних районів області, покинувши рідні домівки, прагнули виїхати звідси.

Плакали діти, стогнали лежачі хворі… А ми вже навчилися відчувати чужий біль, підтримувати одне одного, ділитися…

Нарешті Запоріжжя! Але постійні сигнали тривоги, ночі в укритті, змусили нас виїхати і звідси. Надходять страшні вісті: загинув Андрій Волгін, наш сусід… Невже ніколи не побачу його? Сльози котяться від горя і розпачу. Загинули Анатолій Гнідий, Олександр Назаренко, Геннадій Рильський, Денис Обрізан, зовсім юний Антон Мартиненко втратив ногу… Як боляче! Скільки гине їх, молодих, найкращих! Ми готові віддати все, аби закінчилася війна. Допомагаємо постраждалим. Мама щомісяця донатить ЗСУ, як і інші дорослі, щоб наблизити мир.

Живемо зараз на Миколаївщині, з нами ще 14 чоловік. Місто чуже і люди чужі, але стали рідними: працюємо на перемогу разом.

Я навчаюся у рідній школі онлайн, і хоч заважають ворожі прильоти, тривоги, радію, що ми з однокласниками наполегливо здобуваємо знання, бо нам відбудовувати зранену країну і свою домівку, у якій пануватиме мир.