Кокенко Вероніка, студентка 1 курсу Ізмаїльського агротехнічного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Парахова Лілія Ярославівна

Війна. Моя історія

Знаєте, 24 лютого 2022 року - дата, яка закарбувалася не тільки на сторінках історії  України і всього світу, але й на серці кожного українця, який проживає в наші дні. Без сумніву, війна – це страх і жах, якого не очікував ніхто, для нас усіх це було, немов сніг на голову. Ніхто спочатку не міг повірити в те, що це все ж таки трапилось, ба більше ніхто не міг уявити, що ця трагедія набуде таких масштабів, таких страшних і жахливих наслідків.

Моя історія - усвідомлення початку війни була такою.

Рано - вранці 24.02.22 я прокинулась від того, що моя мати, розмовляючи по телефону з моєю тіткою, донька якої проживає в м.Одеса, з великим подивом і явним хвилюванням у голосі  тривожно скрикнула : «Як Одесу бомблять ?»- саме з цього речення для мене розпочалося інше життя, життя з усвідомленням війни, усвідомленням того, що мільйони українців страждають, вмирають, втрачають своїх близьких, втрачають все, що протягом життя тяжкою працею здобували, втрачають сенс життя і надію, що цей жах відбувається щодня, калічачи сотні тисяч життів та доль.

У цей момент я відчула і зрозуміла, що наше колишнє спокійне, безтурботне, розмірене життя пішло в минуле, і що в майбутньому на нас чекає чимало потрясінь .

Я розуміла, що ,можливо, ми  дізнаємося і переживемо на особистому досвіді багато з того, що більшість з нас не хотіла б знати, наприклад: звуки страшно виючих сирен, яких до цього ніколи в житті не чув, звуки, що сповіщують про небезпеку, що насувається, нічні атаки так званих «шахедів», які без перебільшення страшним звуком своїх двигунів змушували серед ночі за декілька секунд з теплого ліжечка ховатися під стіл в якості укриття, а в моменти, коли вони пролітали  настільки близько, що здавалось, що вони зараз прямо сюди  потраплять, залишалося тільки в жаху і страху сподіватися і  молитися, щоб їх змогли збити.

А ще було дуже незвично постійно ходити в бомбосховище і пропускати заняття, знаходячись у школі. Є багато речей, які до війни здавалися нам абсолютно буденними і самі собою зрозумілі.

Так, наприклад, раніше спокійне і мирне небо здавалося нам чимось звичним  і ніколи не спонукало замислитися над тим, що, можливо, воно буде таким не завжди, що мирне небо набуде для нас таку значимість й цінність, як сьогодні. Раніше було звичайнісіньке небо, зараз воно є заповітною мрією для всіх тих, хто кожну ніч, днями, тижнями або навіть місяцями не виходить на світ Божий через те, що знаходиться в зоні активних бойових дій  і постійних атак та прильотів .

Це свідчить нам всім про те, що яким би на перший погляд стабільним не здавалося життя, все може кардинально змінитися буквально за пару секунд. На жаль, наша людська природа така, що ми не почнемо щось цінувати, доки не почнемо втрачати це .

Цей день для мене і моєї родини означав початок неабияких випробувань на всіх рівнях життя, випробувань, які ми вже пережили і невідомо скільки ще доведеться пережити, але не звертаючи уваги на все це, в нашому серці і розумі все одно є надія на добре і мирне майбутнє.

Без сумніву, війна, яка почалася на українських землях суттєво вплинула на усі, без винятку, сфери нашого життя.

Так, багато хто з наших близьких, знайомих, друзів, з якими ми спілкувалися і підтримували дружні стосунки практично все життя, в один момент збирають валізи і вирішують їхати за кордон. Отож, однозначно можна сказати тільки те, що ця війна змінила життя кожного сучасного українця і загалом всієї української  нації.