Пінчук Семен, 17 років

Переможець конкурсу есе 2024, 2  місце

Чернівецьке вище професійне училище радіоелектроніки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Леончик Дмитро Миколайович

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

“За красну пісню на всі голоси,

Що хочеш, водограю, попроси”

Моя історія війни – це історія не про мене, а про старшого брата. Краще сказати, про нас з братом. Його звати Давид. Не подумайте, що це історія про Давида і Голіафа, бо мій брат був старшим. Ілюзій на славну біблійну історію не оминути, але насамперед я б хотів почати з того, що в нас на подвір’ї росла абрикоса.

«Каліровка», як її називав старший брат. Це означало, що її плоди крупні за розміром.

Брат Давид був місцевою зіркою, бо дуже любив співати. Будь-яка домашня робота була оспівана Давидом. Інколи це було з розряду «що бачу, те співаю», але виходило досить оригінально. Та найчастіше він співав відомі хіти «Бумбоксу», «Океану Ельзи», Івасюка.

Жодне застілля не минало без гітари та співу на всі голоси нашої великої родини. Головним солістом був Давид, всі інші підспівували.

Це був справжній хор, наш український родинний хор. Усі тоді думали, що Давид стане співаком: «Тобі на «Голос країни» треба йти». Але Давид вирішив обрати інший шлях, там теж можна буде співати під гітару.

Ми живемо у селі Зарожани на Хотинщіні. Я навчаюся в Чернівецькому вищому професійному училищі радіоелектроніки, можна сказати, пішов стопами своїх старших братів. Спочатку там навчався мій найстарший брат Давид, потім середній Ілля, тепер я.

Коли Давид навчався в училищі, мені було десь 10 років. Брат постійно згадував про Жданівку, де проходило наше дитинство.

Ми в Зарожани встигли переїхати ще до війни. У мене було мало спогадів з тих часів, а Давид пам’ятав все. Він згадував про нашу абрикосу «каліровку», яка росла на нашому подвір’ї.

Багато історій ми згадували, ностальгували за тими часами. З теплом і сумом Давид розповідав про наш дім у Жданівці, подвір’я, вулицю, школу, нашу «коліровану» абрикосу. Деякі гілки, на яких було найбільше абрикос, ми підпирали дошками або великими палицями, щоб не зламалися.

Згадували про наших друзів, які напевно теж кудись виїхали, але куди, ми не знали. Ми лише знали, що все це було. Що є зараз, нам тоді було не зовсім зрозуміло, що буде далі, невідомо.

Ми співали «Я їду додому-у, до себе додому-у» на все горло і на всі голоси, які могли зімітувати. Ми голосно сміялися. Одного разу брат мені сказав: «Я йду в ЗСУ, хочу поїсти абрикос у Жданівці. Тобі принести з найвищої гілки?» –  «Принеси», – відповів я.

Потім ми довго мовчали. В повітрі повисла тиша і багато запитань без відповідей. Я відчував гордість за брата і одночасно якийсь сум. Ці відчуття важко пояснити словами.

Коли ми проводжали Давида на службу, батьки влаштували велике застілля. Всі переживали за Давида, але й пишалися ним, поважали його вибір. Всі співали. Найчастіше «Водограй» Володимира Івасюка:

«Ой водо-водограй, грай для нас, грай,

Танок свій жвавий ти не зупиняй.

За красну пісню на всі голоси,

Що хочеш, водограю, попроси».

Давида не стало 7 травня 2022 року. Він загинув у важкому бою в селі Серебрянка на Донеччині.

Це приблизно за сто кілометрів від нашої Жданівки. Трохи не дійшов брат до нашої абрикосини, щоб нарвати і принести мені абрикос з найвищої гілки. Опали наші абрикоси, може, над ними тепер гудить на всі голоси рій бджіл. А в нашому домі всі голоси замовкли. Ніхто не співає, бо нема кому заспівувати…

Часто думається, що за ту нашу пісню на всі голоси я віддав би водограю все, щоб він попросив. Але ніхто не просить і ніхто не питає. Тиша.

Голіафа здолав Давид, який був найменшим сином Єссея, а наш Давид – найстарший, він справжній герой, який боронив наш дім від ворога і поклав своє життя за те, щоб здолати Голіафа змогли ми та самі збирати врожай зі своєї абрикоси.