Ільїн Дмитро,13 років, «Тополівський ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ірина Олексіївна Лемзякова

Мене звуть Дмитро. Я мешкаю в звичайному селі Тополі, Троїцького району Луганської області. Про те, що в нашій країні в 2013-2014 роках почалось щось відбуватись на Майдані Незалежності в Києві, я дізнався спочатку з телевізійних новин, потім від батьків, друзів, сусідів.

Найстрашнішим було, коли я почув, що сусідня держава Російська Федерація анексувала наш Кримський півострів і розв’язала бойові дії на моєму рідному Донбасі. Частина нашої Луганської області, а також Донецької перейшли під контроль бойовиків.

Багато наших родичів залишилися на території так званої «ЛНР». І спілкування стало з ними практично неможливим. Кожен день з телевізійних новин я чув про страшні втрати наших військових, які на передовій боронили нашу країну.

Я відмовлявся вірити, що в сотні кілометрів від нас іде війна - там гинуть діти, їх батьки, наші військові, руйнуються від вибухів житлові будинки, підприємства.

До нашого села почали приїздити вимушені переселенці, які мешкали на передовій, пережили страх обстрілів бойовиків, бачили на власні очі смерть дітей, цивільних, військових. І цю смерть принесла війна.

Я чув їх розповіді і в мене на очах наверталися сльози, як так? Як таке можливе у 21 столітті? Чому страшна війна прийшла в домівки українців?

Через деякий-час, а саме в квітні 2015 року ця війна торкнулася мене і моєї родини особисто. Мій батько добровольцем пішов захищати нашу Батьківщину до батальйону «Луганськ-1» та ніс службу в смт. Станиця Луганська, де приймав безпосередню участь в бойових діях проти окупантів.

Я добре пам’ятаю день від’їзду батька на війну. Ми всі хвилювалися, намагались жартувати, але на душі була тривога за тата. Що робити в разі його загибелі, хто нас підтримає, хто дасть мені справжню чоловічу пораду?

Тоді моє життя поділилось на до і потім, мені здавалось, що я вмить подорослішав на кілька років. На щастя батько повернувся живим та неушкодженим.

А війна все ближче відчувалась. Біля нашого села було збудовано блокпост, де несли службу військові, які ретельно перевіряли у громадян документи та їх речі, по селу стала проходити військова техніка. Було тоді дуже неспокійно, напруга була майже осяжна.

Батько пішов робити до Національної поліції і часто зі зброєю виїздив у командировки в район ведення бойових дій. Від нього мені і стало відомо, що натиск ворогів зупинено, наші військові надійно закріпились на передній лінії і ворог більше не захопить жодного метру нашої рідної землі.

Тато казав мені це з такою упевненістю, що його настрій передався і мені. Я заспокоївся.

Вже пройшло сім років з тих страшних часів, коли почалась війна. За цей час наша армія стала загартована та професійна, надає гідну відсіч ворогам. У людей з’явилась впевненість у завтрашньому дні, країна поступово оговтується від наслідків війни. Та все одно, на сході продовжують гинути наші хлопці, вірні сини своєї неньки – України, заради досягнення бажаного миру в державі.

Тому особисто для мене слово «Мир» перестало бути якимось пафосним і високопарним. Тепер я майже фізично відчуваю його значення, а саме те, що мир – це міцна рука батька, яка тисне мою долоню, це ніжні обійми матері за якісь навіть незначні мої успіхи, це наш дзвінкий сміх з моєю сестрою, це прокидатись у ранковій тиші і чути заливні трелі солов’їв, це спокій та впевненість всіх громадян гордої та незалежної України в щасливе майбутнє нашої держави.