"А якщо я його вже ніколи не побачу?"

Стаднійчук Світлана Анатоліївна,

викладачка іноземної мови Державного професійно-технічного навчального закладу "Хмільницький аграрний центр професійно -технічної освіти"

Війна. Моя історія

Таких історій, як моя, мабуть, тисячі. Історія жінки, чоловік якої пішов на війну добровольцем. Запитаєте, що я відчувала в ту хвилину? Життя просто зупинилось...

У той фатальний день кожна сім`я творила свою історію: хтось думав, як виїхати, хтось пакував тривожні валізки; люди розмірковували ,як жити далі, і ніхто не знав, що буде вже наступної хвилини.

Моїй сім`ї цей чорний день завдав подвійного удару: мій коханий сказав, що піде добровольцем на війну. Довго переконував мене, що справжній чоловік повинен захищати свою сім`ю, батьків, рідну землю.

Я бачила, що йому нелегко було прийняти таке рішення, довго вагався, страждав. Я просила не залишати мене саму з дітьми. Але наступного дня він поїхав у військкомат. Повернувшись, похапцем склав деякі речі у валізку й просив не проводжати. Але як же я змогла б! Коли ми приїхали до школи (звідти відправляли мобілізованих), скрізь було дуже багато людей. Вони, ніби мурашки, метушилися: одні сідали в автобус; інші проходили реєстрацію; хтось мовчки курив, а погляд його був порожній та холодний, ніби він вже не тут; когось міцно обійняла мати і ніяк не хотіла відпускати. Рідненька хрестила, благословляла свою кровинку, омивала одежину гіркими сльозами і благала Бога, щоб вернув їй сина додому живого. Особливо мені запам`ятався молодий чоловік, руки якого обіймали живіт його вагітної дружини.

Піддаючи жару у вогонь і пронизуючи душу, постійно лунав сигнал повітряної тривоги. Боже, допоможи це пережити! Земля йшла з-під ніг. Як же боляче було спостерігати: сотні жінок в сльозах, несамовитий крик вбитих горем матерів та дружин. І одна спільна мрія на всіх - аби це якнайшвидше закінчилось. Я дійсно усвідомила, що це не сон, а почалась війна...

Найгірше було попереду - відпустити свого коханого. Я на все життя запам`ятаю той маленький жовтий "шкільний автобус", закоханий, мовчазний та сумний погляд чоловіка і його слова: "Ти сильна, ти впораєшся. Бережи дітей і чекай мене з перемогою".

Ще пам`ятаю, як перехожі буквально відривали мене від вікна автобуса, який рушав і забирав у мене рідну людину, мою підтримку і опору. А потім мені здалось, що і я поїхала... кудись у безодню.

Пітьма, біль, порожнеча і безпорадність. Як тепер жити? Що робити? Що буде далі? Що я вдома скажу дітям? А якщо я його вже ніколи не побачу? Мене розривали десятки запитань одночасно, і на жодне з них не було відповіді. Я ніколи не забуду сльози і розпач моєї восьмирічної доньки, коли вона дізналась правду. Далі були постійні тривоги, безсонні ночі, очікування відпустки й короткі нечасті зустрічі. Іноді руки опускаються - втомилася, більше не можу, але розумію, що не маю права здаватися, тому що є люди в скрутніших ситуаціях.

А знаєте, що дає сили жити? Це довгоочікуваний дзвінок або смс "У мене все добре". Це наші діти. Одного разу, провівши чоловіка, який приїжджав у відпустку (було важко відпустити знову), я просто розридалася. А моя донька зі сльозами в очах підійшла і каже: "Мамо, не плач, давай пошукаємо в цій ситуації позитив."

Думаю: знову пекельна розлука, місяці хвилювань, очікувань. У чому тут позитив? А вона відповідає " Наш тато - герой, завдяки таким людям ми живі." Ось в чому наша сила і натхнення - це наші діти, батьки.

Війна мене не змінила, вона просто навчила цінувати ще більше все те, що я маю.

Війна - страшне, жорстоке слово, омите кров`ю і обвите колючим дротом. Без запрошення вона прийшла до нас і щодня несе смерть та горе українцям. Хизуючись своїми перемогами, ніби поповнюється енергією від людей. Чим більше горя приносить, тим більше вона розквітає: вбиває, забирає в полон, сиротить дітей та матерів, робить вдовами жінок. Сотні тисяч душевних і фізичних ран... Проте нас не здолати ніколи! Ми-українці! Сильні, незламні, незалежні!

Я вірю, що наша історія тільки починається, надскладна, переповнена болем, але вона обов`язково буде щаслива. Адже ми сповнені віри, кохання, надії, сили. Я сподіваюсь, що мій коханий (як і обіцяв) повернеться додому з Перемогою, і бажаю всім дочекатись своїх рідних живими і здоровими. Слава Україні! Героям слава! Україна була, є і буде завжди!