Качур Олександр, учень ВСП «Путивльський фаховий коледж Сумського НАУ», 16 група

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борисенко Ольга Леонтіївна

"Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022 року я не забуду ніколи. Ніякий час жодна істота чи неістота ніколи нічим ніяк не зітре його з пам’яті. Я міцно спав, як завжди. Перших вибухів не чув. Прокинувся від якоїсь рухової активності у нашій квартирі. Батьки не спали.

Мама сіла на диван біля мене і сказала: « Синочок, почалася війна». Відчуття після почутого описати важко, їх порівняти ні з чим не можна. Але тепер я знаю, що є новий вид відчуттів і назва їм «Почалася війна»…

Прислухався: якісь звуки (як від салютів, але інакші).  Гучні, тривожні. У грудях защеміло, ніби хтось міцно стиснув серце. Покотилися сльози. Мама була спокійна або трималася, щоб заспокоїти мене. Її спокій передався мені. Перші думки: «Що робити? Тікати? Куди?». Мама сказала, що їхати ще небезпечніше, ніж залишатися, бо пішли колони ворожої техніки. Ми залишилися вдома.

Тепер ми знаємо, що у тих, хто живе у прикордонні з агресором, часу на те, щоб виїхати, немає взагалі, бо 20 км – це занадто мало. А колони все йшли, йшли, люди рахували кількість одиниць цієї техніки, передавали спецслужбам і один одному. Тоді ми ще не знали, що як називається…

Ніхто не знав що робити. Не було ніяких роз’яснень від представників влади. У наступні два дні полиці у магазинах були спустошені. Продуктів харчування не було, ліків, бензину також, а головне – не стало хліба. У перші дні хліба було дуже мало, а черги були шалено величезні.

Саме тоді я збагнув ціну хліба, стало зрозуміло, чому люди, які пережили голод, так його цінують. Та чи можна виміряти ціну хліба? Ні, справжня ціна хліба невимірна…

Ніякі товари першої необхідності не завозилося, бо було ніяк: йшла техніка ворога. На нас насувалась гуманітарна криза. Тепер я знаю, що жили ми занадто безпечно, ніяких запасів продуктів харчування не тримали. А навіщо? Адже у будь – який момент пішов та купив. Ще однією проблемою стала відсутність готівки. Картки стали непотрібні, адже банкомати були спустошені ще до обіду першого дня повномасштабного вторгнення. За готівку ще можна було щось придбати, наприклад, хліб на третій день повномасштабної війни, адже у нашому місті є приватні пекарні. А от картки стали шматками нікому не потрібного на той час пластику.

Дорослі згуртувалися, ділилися хто чим може. Себе максимально обмежували, все «краще» (на той момент це «краще» звучало своєрідно і означало зовсім інше у порівнянні зі звичайним життям) віддавалось дітям, а це краще дуже важко лізло до рота, бо були думки: «А батькам. Вони теж хочуть!».

Чомусь дуже хотілося чаю з лимоном. Більше двох місяців. А потім мама принесла цей лимон. Пам’ятатиму цей чай з лимоном, мабуть, до кінця життя, так він мені смакував. Тепер ми знаємо, що радість може бути у дрібницях. Чи думали ми, що таке можливо. Ніколи. Тепер знаємо, що може бути  гірше…

Гірше – обстріли. Коли здригається земля, тремтять будинки, а ти підскакуєш разом з диваном…

А ще я знаю як пахне російська смерть. Одного разу якийсь доволі дивний транспорт рашистів заблукав на вулицях міста. З нього йшов нестерпний сморід. Я не знаю, з чим його можна порівняти,  але цей запах не забути ніколи. Кілька годин він ніби застиг у повітрі і нікуди не дівався.

Цей транспорт – пересувний крематорій, росіяни спалювали своїх вбитих солдат. Тепер я знаю запах російської смерті…

Минали дні, а ворожа техніка все йшла, йшла неспинним потоком: 320, 700, 900 одиниць… Війна в Україні почалася у 2014 у Донецькій і Луганській областях. Тоді ми не розуміли всієї глибини і болю людей цих регіонів. Зрозуміли ми це 22 лютого 2023 року. Зрозуміли, відчули повністю від кінчиків пальців до коренів волосся, всіма молекулами і атомами, кожною клітиною тіла, душею… Таких історій,  як моя, мільйони, але всі разом вони складають сучасну історію України.