Александер Кроліковскі: "У рефрижераторі треба було йти тілами. І ти вибачаєшся перед мертвими"

Через його руки пройшли буквально 300 тіл. Загиблі та закатовані жителі Бучі та Ірпеня.

Майже місяць художник-концептуаліст Александер Кроліковскі працював волонтером у Вишгородському морзі. Щодня туди привозили десятки померлих на ідентифікацію. З випаленими очима, розстріляними в спину з автоматів. Частину роботи художник фіксував на фото та відео.

У планах Александера – відобразити трагедію у мистецтві. Його розповідь про смерть, надію та героїв в епоху метамодерну.

Людина стала людиною, коли почала ховати мерців, бо немає поховань – ми не знаємо, може, це тварина. Тварина біжить від мертвого тіла, бо їй лячно, а людина долає свій страх і хоронить мерця.

Мене звати Александер Кроліковскі, мені 39 років, я митець.

Ми зараз у Вишгороді, під Києвом. Народився я в Донецьку, і скажімо так, як особистість, я сформувався в Донецьку, а як митець – в Криму. Я жив у Криму, а з 2014 року я живу в різних місцях, наразі у Вишгороді.

Коли розпочалася війна, я був хворий на ковід. Прокинувся – бачу вибухи, заграва якась на горизонті, з вікна було видно. Я зрозумів, що почалась війна. Я не був здивований. Восени, коли я був у Швеції… Я отримав стипендію, і коли я був у Швеції і вже коли війська російські підійшли до кордонів, я розумів, що вони не відійдуть, це просто було питання часу. І я весь час, коли повернувся зі Швеції, я очікував, я розумів, що це відбудеться. І коли мені говорили виїжджай, я казав: «Я залишусь, я багато вже бігав». І коли я одужав (це було за чотири дні), в перший день я вирішив нікуди не йти. На четвертий день я пішов у військкомат, але ніхто нічого не знав. І мені сказали…

Так як я не служив в армії, мені сказали, що краще піти по гуманітарній лінії. Я пішов у міську раду, де гуманітарний штаб, зареєструвався як волонтер. Спочатку я робив різні речі, потім я почав координувати логістику, а після того як пройшла деокупація Київської області, в місцевий морг у Вишгороді почала поступати величезна кількість тіл з Бучі і Бородянки. Спочатку інші волонтери пішли, а я залишився на логістиці і координації, але на другий день мені сказали: «Ми не можемо, це невиносне».

Я пішов у морг сам, я не знав, чи я витримаю. Я поховав бабусь і дідусів, я поховав батька і матір, кращого друга поховав, коли мені було 14 років, але це все не те.

Коли я прийшов, я стикнувся з іншою ситуацією. Там були розстріляні люди, люди, яких катували, понівечені. Це може схоже трохи зі смертю друга. Він попав під машину, але це для мене було дуже давно, я не знав чи я витримаю. Але так як ніхто не хотів йти, я чотири тижні пропрацював в морзі безвилазно. Щоб переносити тіло, потрібно три людини. Ми втрьох пропрацювали постійно, і що цікаво, мій колега – музикант з дуету «Герц», він із Запоріжжя.

Ми як працювали, говорили, що є три етапи наближення з тілом. Перший – коли береш мішки і переносиш. Другий – це коли ти можеш брати тіло крізь одяг. Третій – ти можеш допомагати, наприклад, поліції роздягати тіло. Четвертий – різати, але волонтери цим не займалися.

Перший тиждень я носив, а потім поліція просила допомагати роздягати тіла. Були практично цивільні, військових було лише один раз з братської могили. Відсотків 90 – це цивільні – ті, що на вулиці були, в гіршому стані, а тих, що викопували, в кращому, бо земля була холодною.

Ми працювали з місцевим патологоанатомом, поліцією. Поліція документувала, це виставляли в телеграм-канал, щоб родичі могли дивитися, але це дуже жорстке видовище. Потім приїхала французька наукова жандармерія, яка займалася саме військовими злочинами. Тобто ми теж знаходили, тобто коли тіла прибували, їх оглядали і завантажували у великий рефрижератор, як фура.

Звісно, місця було мало, перші дні це було катастрофічно, це призводило до неприємних моментів, тому що щоб знайти когось в кінці фури, доводилось йти по тілах. Це один з найбільш неприємних моментів, які я відчув, бо ти вибачаєшся.

Бо це люди, і це дуже жахливо для психіки. Ми з Микитою Гавриленком і Сергієм – нас було троє, ми вирішили скласти логістичні коридори, щоб тіла були пронумеровані, були проходи і з більшою повагою до тіл це робити. Розробили, переклали, навіть поліція здивувалась, вони не думали, що ми будемо це робити.

Це було необов’язково, але це не лише для психологічного стану, а ще тому, що ти бачиш людей, вони загинули страшною смертю, і ти відчуваєш, що хочеш щось їм віддати. А в деяких не було родичів. Вражало те, що, наприклад, було тіло, і там випалені очі. Це катування, скоріше всього, що живої людини, прямо чимось гріли. Або літня жінка розстріляна в діагональ з автомата, і навіть якщо ця літня жінка щось сказала їм, то це було божевілля – стріляти в літню жінку.

Жінок багато було, майже половина. Що вони могли їм зробити, я не можу… Але це кульові постріли, ще обвуглені тіла. Але вони не догорали, одна половина спалена, а половина ціла, дуже сильно вражає, коли родичі приїжджають забирати, і це трагедія. І коли тіло важко впізнати, то потрібно поговорити. Ми питали, чи ви дійсно хочете побачити, тому що там жорстко, можливо, потрібно підготуватися. Наприклад, казали: «Давайте ви підійдете, а вона не буде...» Тому що ще більше буде стрес. Такі речі сильно вражають.

Ми думали, як це на психіку вплине. Ми вирішили, що ми рефлексуємо це в проєкті в подальшому. Я знімав на камеру, знімав частково, я намагався зробити поетичну картинку.

Я згадував, як я з батьком розмовляв про смерть і хотів зробити поетичну картинку. Я розумію, що ніколи не буду таким, як раніше, це факт. Я сподіваюсь, що мене змінило на краще.

Я завжди був на стороні гуманізму і людяності, а зараз моя позиція стала ще більше, ну як… не можу підібрати слів. Я більш структурно розумію, як бути гуманістом. В мені з’явилася культура відчуттів.

Структура відчуттів всередині мене з’явилася щодо позиції гуманізму, і коли приходить зло, воно йде зі звичайних людей. Ці солдати, які приїхали, це ж також звичайні люди, це ж не якісь прямо всі маніяки. Але з людини може прорватися зло, якщо людина жила ще десь, десь в глибинці, де є тільки алкоголізм і насильство. І це зло може прорватися в якийсь момент, і тоді нам потрібно захистити людей. Це дуже важливо, і ми маємо захистити людей, і захищати можуть не тільки військові, яким велика шана, що ми зараз в мирних умовах можемо розмовляти про такі речі. Але й волонтери, які звозили тіла; психологи, які працюють з живими, і це також захисники, які захищають людей від насильства.

Наразі ми бачимо, що ті люди, які захищають людей невинних і життя свої кладуть, щоб зробити щось краще, це героїзм. Назвемо це метою, героїчною епохою. Це коли людина і слабка, і може щось зробити героїчне. Мені хотілось би зробити… просто висловити свою структуру відчуттів. Це частково покаже відношення до того. Я думаю… я розмовляв з різними людьми, і коли я питав, що змінилося щодо до смерті, героїзму…

Я розмовляв і переймав їхні думки, дискутував про їхні речі, і ці думки, які я висловлюю, це не тільки мої думки, це думки і мої, і людей, з якими я розмовляв, і мене в чомусь впевнили. Вони не займаються такими речами, і хтось має стати їхнім голосом.