Я працюю вчителем у сільській школі. У мене є чоловік і чотирирічний син. Нам зателефонували знайомі о шостій ранку і сказали що розпочалася війна. Ми відразу не повірили. Чоловік поїхав на роботу, я взяла сина з собою до школи, бо садочок не працював. Коли я вперше почула повітряну тривогу, то сказала чоловіку збирати речі і їхати до наших родичів, які мешкають неподалік. Було страшно самим залишатися вдома. 

12 липня 2022 року наш Нікополь почали обстрілювати з Енергодару. Ми були надворі, коли побачили як летіли снаряди. Ми зібрали речі і поїхали із сином до моїх батьків. Довелося покинути дім. 

Напевне, найбільший шок був, коли Нікополь обстрілювали. Страшно, що це дуже близько. Ми виїхали до батьків. Раніше до них не діставали, а тепер уже й там обстрілюють. Ми якраз були вдома самі із сином. Звуки обстрілів - це страшно. Артобстріли - це дуже моторошно. І так - при кожній тривозі. 

Ми виїжджаємо до Нікополя тільки за продуктами. Дуже швиденько, тому що у будь-який момент може розпочатися обстріл. 

Вразило, що країна вся об'єдналася, люди згуртувалися. Війна зблизила нашу родину. Тепер з батьками зідзвонюємося щодня, більше розмовляємо, більше часу намагаємося проводити разом. Так само і з друзями, якщо є якийсь момент, щоб зустрітися, намагаємося побачитися. Важко, що багато друзів виїхали за кордон. Спілкуємося у телефонному режимі, але це - не те. 

Я вчитель математики. Працювати дистанційно зручно, але при кожній тривозі переривається урок. Діти вигорають, і так само - ми, вчителі. 

Намагаюся все сприймати позитивно, але якась новина чи подія може вибити із колії. Ніби вигорання виходить.

Сподіваюсь, що війна закінчиться за кілька місяців. Своє майбутнє поки не планую і не бачу. Я не люблю планувати наперед. Живемо, як живеться.