Я жила в Авдіївці з чоловіком і двома дорослими доньками. 13 квітня 2022 року у будинок навпроти було пряме влучання. Я на кухні смажила котлети, нікуди не встигла спуститись, тільки лиш впала на підлогу. Це була мить якась. Після того ми вирішили виїхати.

Я працювала в аптеці на момент початку повномасштабної війни. Не повірила, що може дійти до цього – це якийсь абсурд. У мене повне неприйняття того, що відбувається. Я до останнього не могла повірити, що таке можливо. Як завжди, була надія, що саме наш населений пункт це омине. Був жах від усвідомлення того, що росія обстріляла більшість великих міст.

Найбільші труднощі – матеріальні. Я втратила роботу. Одна донька студентка, інша не працює. Роботи в Донецькій області зараз немає. Ціни дуже підскочили. Важко виживати. Гуманітарну допомогу нам дають, але вона не покриває всі потреби.

Ми забрали маму, поряд з її будинком також були влучання. Ми її забирали вже під обстрілами. Це були останні дні травня. Вона була з пораненими руками, тому що у неї повилітали шибки і вона порізала руки склом. У чому була, ми в тому її і вивезли. Мама зараз зі мною, їй 84 роки. Вона втрачає пам'ять через вік. Потрібні гроші на ліки. Складно фінансово.

Найбільше шокувало те, що вбивають людей. І навіть попри наявність багатьох міжнародних організацій, це неможливо зупинити. Ми безпорадні, все життя пішло крахом. Те, що ми набували протягом усього життя, знищено. Ми втратили все, що мали, і все життя пішло шкереберть.

Коли це відбувалося десь далеко, то так не боліло. А коли вбивають людей на сусідніх вулицях, а твої знайомі пішли на ринок і звідти не повернулися... Одну з загиблих жінок я добре знала, – це жахливо.

Спочатку в Авдіївці не було активних бойових дій. Ми до вибухів звикли ще з 2014 року. А коли війна ближче і ближче, ти розумієш, що тебе можуть убити. На нашій вулиці будинки були більш-менш цілі, і тому ми думали, що виїжджати не доведеться. Тоді почало зникати світло, води не стало. Виживати стало все складніше і складніше. Коли влучило в будинок сусідів, ми зрозуміли, що наступним може бути наш, і ми просто можемо загинути, стало лячно.

Ми виїжджали на власному авто. Потім ми мали повертатися, забирати ще речі. Сама дорога була дуже страшною, стріляли сильно.

Дуже страшно було виїжджати, бо можуть влучити в саму автівку, і можна постраждати під час евакуації. Вже стріляли дуже серйозно. У нас ще авто червоного кольору. Було таке, що снаряд приземлявся в декількох метрах. Ми вже з життям прощалися.

У рідному місті дуже багато руйнувань, воно перетворилося на місто-привид. Там навіть собак не залишилося. У місті, у якому вирувало життя, тепер вибиті вікна, дірки в будинках, погорілі багатоповерхівки. Як жити далі, невідомо.

Мирноград обрали тому, що тут у нашої свекрухи є квартира. Бюджетний варіант для нашої родини. Нас пустили сюди пожити.

Потрібно перемагати якнайскоріше. Тільки Перемога, вигнати окупанта з нашої рідної землі! Нехай виплачують репарації, компенсують втрачене житло.

Я хочу повернутися додому і знайти роботу. Мій чоловік дуже любить бджіл. Він мріє повернутися і зайнятися бджолярством. У нас гарна садиба, я хочу вдома посадити город. Хочу, щоб онуки народилися. Щоб ми могли жити так, як до війни, або ще краще.