Через відсутність зв’язку виїхати з Маріуполя мирним мешканцям було майже нереально.

Я того ранку збиралася на роботу, а по селищу почали їздити військові машини. Я на роботу їхала і вже чула, як гупало. Я добралася до роботи, а мені сказали вертатися назад. У рупори оголошували, щоб люди ховалися. Було дуже страшо і неприємно.

Ми жили в приватному будинку, і запаси в нас були. З їжею та ліками проблем не було. Емоційно було дуже важко.

Мої рідні жили за декілька вулиць від мене, але побачитися ми не могли. Я не знала, чи живі вони. Було незрозуміло, як довго це триватиме і чи взагалі залишиться хтось серед живих. 

Ми намагалися раніше виїхати, але нас не випускали. І вже коли стали будинки руйнуватися, за парканами почали бігати диверсанти, це якось відчувалося, тоді ми надумали виїжджати. Поруч у будинки прилітали великі снаряди.

До нас десь на третьому тижні березня зайшли військові і сказали, що є «зелений коридор», і вже треба йти. Сказали, що їм тяжко за нас нести відповідальність, якщо щось станеться. 

Ми вийшли з селища і чекали весь день автобус. Підійшла жінка з сусіднього села і сказала, що автобус не приїде, бо його розстріляли. Ми в моєї мами переночували, і наступного дня я повернулася додому. А вже коли ми зібралися йти пішки через завод Ілліча, то трішки пройшлися – і зустріли російських військових. 

Ми йшли пішки, а потім нас підвезли до Нікольського. Потім знову йшли пішки. Нас підібрали й підвезли до Мангуша, а там уже з’явився зв'язок, і друзі нам допомогли вибратися до Бердянська. 

Бажання їхати за кордон не було, бо ми думали, що скоро можна буде додому повернутися. Відразу виїхали в Івано-Франківську область, а потім приїхали на Київщину, бо тут подруга ще з 2014 року була. 

Мама з сестрою і бабусями залишилися в Маріуполі. Вони нас чекають додому. Буває, зопалу можуть сказати, що ми втекли. Дуже сумують за нами.  Син - у Дніпропетровській області, а ми з чоловіком – у Київській. Я не працюю, а чоловік підробляє.

Літнім людям важко переміщатися. Мама там із ними сама залишилася. Будинок більш-менш уцілів. А якщо його покинути, то все розграбують. І куди потім повертатися, якщо буде така можливість? 

Мені б хотілося, щоб війна ще вчора закінчилася. Начебто якісь надії дають у новинах, але в мене чомусь руки опускаються. Я дуже хочу додому.