Тетяна Романівна виїхала в село у передмісті Слов’янська і живе з сином у старій батьківській хаті. Живуть дуже скрутно, дякують волонтерам за будь-яку допомогу 

Я в 2014 році постраждала, і зараз. Я переїхала зі Слов’янська в батьківську хату. Три вікна вилетіло з рамами - ледь приліпили їх, плівкою позабивали, дує кругом. Будемо замазувати. Криша тече. Правда, дали брезент - будемо накривать. Кусок снаряду влетів у стіну – будемо замазувати, ну це ще ладно. У мене такий бронхіт виліз від того, що довго сиділа у підвалі. Ну, слава Богові, живі-здорові.

Живемо ми скромно: на пенсію не розженешся, а син мало заробляє. Поки автобус їздив, їздили і в Слов’янськ, і в Хрестище. А з 24 лютого автобуси перестали їздить - і я сиджу тут. Слава Богу, дають гуманітарку. Оце хочу дрова получить: обіцяли, але поки не дають. Збираю хмиз, щоб протопити. Дрова привозять дорого. У сина роботи немає – чекає, поки визвуть. Рада, що живі. 

Людей повбивало, а хлопці молоді страждають: руки-ноги побиті, здоров’я позабирала ця війна. Усі односельчани постаріли. Хотіли нас вивезти, а куди ми виїдем, як нема нічого? Село знаходиться десь приблизно за 15 кілометрів. Тут у нас сьогодні, дай Бог здоров’я, якийсь волонтер привіз гуманітарку - і мені дали.

У нас бахкає без кінця з усіх сторін. Хотіла вийти на город, як бабахнуло – я бігом у хату! Перелякані всі.

Мені скоро буде 69 років. Син їздить у Слов’янськ на велосипеді туди-сюди: привозить воду, пиляє дрова, бо невідомо: чи дадуть дрова, чи ні. Оце десь три дні тут живе, чотири там.

Я молюся днем і вночі, щоб війна до весни закінчилась. Магазини не працюють, автобуси не їздять. Правда, світло недавно дали - трошки легше стало. Я віруюча, і весь час молюсь, щоб у хату зайти та було де жити. Оце син приїде – будемо вікна замазувати, бо дуже дує, а в людей і криші позносило. Поряд з нами села Долинка та Краснопілля, то там взагалі все порозносило, що до нас люди повтікали. Це страшно подумати, яке ми лихо пережили.