Копиця Аріна, 9 клас, КУ «Комишуваський ліцей» Попаснянської МТГ Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мирошниченко Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Теплий вересневий день. Такий гарний! Для романтиків і ліриків саме час надихатися цією прозорістю неба, свіжістю повітря, цвітінням айстр і хризантем. Я сиджу на гойдалці у дворі, підставивши обличчя теплим промінчикам сонця. Щаслива мить! І раптом… Лише мить –  все змінилося.

Цей бридкий звук «мопеда», як в народі називають «Шахед», гучні постріли- працює ППО. Треба бігти ховатися, бо в селі вже були випадки, коли уламками пошкодило житло.

Мені чотирнадцять. Десять з цих років  перекреслені чорними стрічками війни. Ще й чотирьох років мені не було, коли у травні 2014 року до нашого селища Комишуваха, що на Луганщині, вдерлися так звані «ополченці».

Вони нагадували нам бандитів зі зброєю у руках.

Що я пам’ятаю з тих днів? Гучні розриви снарядів, страшний звук «Градів», свічку у підвалі, де ми переховувалися всією родиною. Заплакані обличчя дорослих і перелякані очі дітей. Потім Комишуваху й Попасну звільнили.

Але війна відійшла трохи далі і причаїлася, націливши смертельну зброю на нашу Україну.

Мені згадується, як холодними зимовими вечорами я з бабусею і мамою сиділи на диванчику біля теплої грубки, де тріскотіли дрова і палахкотів вогонь, і передивлялися старі листівки. Бабуся їх збирала. Це були листівки від родичів, друзів, знайомих з привітаннями до різних свят. Мені, звісно ж, подобалися з Новим роком. Я роздивлялася картинки, а бабуся перечитувала побажання.

Ще тоді звертали увагу, що серед більшості побажань було: «Мирного неба над головою». «Чому? Тоді ж і так було мирне життя», - задаюся питанням зараз. Мабуть, тому, що адресатами були люди,  які пережили Другу світову війну.

Вони знали, що найголовніше - це мир, мирне небо над головою. Небо, з якого не падають бомби й снаряди.

Я часто згадую рідне селище Комишуваха, де я жила до 24 лютого 2022 року. Це було відносно мирне життя. І хоча ми бачили українських військових, чули вечорами й ранками перестрілку на лінії розмежування, але продовжували вчитися у своєму улюбленому ліцеї, їздили до Школи мистецтв, просто гралися з друзями на майданчику.

Було добре. То було майже мирне життя. Тоді я ще милувалася небом і  навіть не уявляла, що незабаром буде страшно зводити очі до нього.

«Мир - чеснота цивілізації, війна – її злочин», - наголошував Віктор Гюго. Ось такий злочин вчинила Росія проти України. Проти суверенної держави, що за законами світового права дійсно є злочином. За ці тисячу днів війни я переконуюся, що для Росії, мабуть, не існує законів світового співіснування.

На різних форумах світової спільноти більшість країн доводять, що Росія веде війну проти України, порушуючи всі її правила. Але Росія відбріхується і навіть не червоніє.

Та тільки в моєму невеликому селищі, що на Луганщині, знищено майже все. А що говорити про Бахмут, Маріуполь? Тепер рівняють з землею Покровськ. Летять бомби на Харків, Херсон, Нікополь. Не знаю, чи є зараз десь спокійне місце на території України?

Коли почалася війна, тобто повномасштабне вторгнення, то ми не думали евакуюватися. Але моя мама, військовослужбовець ЗСУ, ще 22 лютого подзвонила і сказала, щоб я з бабусею виїжджали. І бабуся 23 лютого вивезла мене до тата в Київ, а сама повернулася додому.

Тоді ми навіть не уявляли, що на нас чекає. Бо хіба може вкластися в голові думка про війну? ХХІ століття! Розумні люди, високорозвинені технології, співпраця між країнами. Навіщо війна?! Росіяни мислили інакше.

Побоювання справдилися. Цей чорний ранок 24 лютого 2022 року я буду завжди згадувати зі страхом. Близько п’ятої години ранку тато розбудив мене і сказав, що будемо їхати в село (у с.Ліпляве Черкаської області у нас був будинок). І коли ми вийшли з під’їзду, я почула, що щось летить, а потім  стався страшний вибух.

Дуже злякалась, бо вибух був недалеко від будинку. Швидко сіли в машину і поїхали. Дорогою я побачила безліч машин. Паніки не було, але було дуже страшно. Так я опинилася в селі Ліпляве.

Тривога в душі була постійно. Що це? Чому? Перш за все, як мама? Зв’язку з нею не було. Від бабусі, яка опинилася в рідному селищу Комишуваха і з якою ще був зв'язок, дізналась, що мамину частину у м.Сєвєродонецьк розбито, але військові ще там.

Бабуся приїхала до нас з татом уже в квітні. За ці місяці сталося море горя: смертей, каліцтв, руйнувань. Вона розповідала мені, як плакала і молилась за маму, бо не знала, де вона є. Дякую Богу, що вберіг її.

Розповідала бабуся, як люди виживали під обстрілами: ховалися у підвали, жили без світла і газу, бігали за хлібом, який привозили волонтери. І чули, що фронт наближається.

Третього квітня вже постало питання про евакуацію, бо вже неможливо було залишатися. Страхіття! Бабуся завжди з болем згадує, як довелося покинути рідну домівку і селище. Це ніби частина серця відірвалася. Коли вона приїхала до мене, то довго була засмучена.

Розірвані зв’язки з рідними, покинута домівка, переживання за доньку, страшні фронтові зведення - все це білим снігом лягло на її волосся.

Мені довелося звикати до нового життя: навчатися дистанційно, знайомитися з новими друзями в селі, ходити до нового хореографічного колективу. Ніби все добре, але я дуже сумую за тим, що в мене було.

Останнім часом ще й підвищився рівень небезпеки. Уже і в цьому селі неспокійні ночі, вже є руйнування.

Звичними стали слова «Шахед», безпілотники, РСЗВ, ракети, бойові позиції, полонені, загиблі. Мені хочеться щоб ці слова зникли з нашого життя. Хочу, щоб моя мама, яка продовжує боронити Україну, повернулася додому і завжди була поруч зі мною.

Мені дуже подобається вислів Мігеля де Сервантеса Сааведра: «Мир - найвище благо, якого люди бажають у цьому житті».

Отже, як у мене так і у багатьох українців найбільше бажання – МИР.