Обстріли в Чорнобаївці почалися в перший день війни. Найбільше Христина Василівна хвилювалася за внуків. Коли перебували в підвалі, відволікала їх іграми. Та найбільше вони злякалися російських військових на блокпостах

Мені 57 років. У мене велика сім’я. Ми проживали в селі Чорнобаївка Херсонської області. 

Війна застала мене в ліжку. Вже 23 лютого моя душа була не на місці. Я говорила родичам, що потрібно підготуватися. Написала план А. Він включав у себе облаштування підвалу. Я перерахувала все, що туди потрібно спустити: свічки, сірники, теплий одяг, продукти харчування тривалого зберігання. Також склала план Б на випадок, якщо нам доведеться виїхати. Я записала, які речі потрібно взяти з собою. Хтось із дітей говорив: «Мамо, заспокойся, все буде добре». А наступного ранку, близько п’ятої години, почула вибухи. Одразу сказала чоловікові, що почалася війна. Він не повірив: подумав, що це плановий підрив нашого кар’єра. Я підійшла до вікна і побачила дим з боку аеропорту і військової частини. Так ми переконалися, що це дійсно війна.

Сильні обстріли почалися в перший день війни, бо наше село розташоване біля Херсонського аеропорту. Це близько кілометра від мого будинку. На тій же відстані знаходиться і військова частина. Ми всією сім’єю сиділи у підвалі, який не використовувався років десять. Він був мокрий. Стіни запліснявіли. Ми похапцем підготували його, як могли. Накидали туди матраців. Спустили обігрівачі, але швидко зникло світло, тому так їх і не використовували. Ми спали одягнені. На вулицю виходили дуже рідко - тільки щоб нашвидкуруч щось приготувати й хоч трішки подихати свіжим повітрям. Ледь встигали зробити це між обстрілами. Про те, щоб покупатися, навіть не мріяли. 

Я неодноразово втрачала свідомість, бо не могла довго знаходитися в замкненому просторі. Це була боротьба за життя. 

Нас було одинадцять чоловік, четверо з яких – діти віком від півтора до семи років. Вони хворіли. У нас не було ліків, памперсів, харчів. Ми жили біля міста - завжди могли поїхати й купити все необхідне, тому ніколи не робили великих запасів. Ми намагалися, наскільки це виходило, відволікти малечу від того, що відбувалося навколо. В підвалі грали з ними в ігри, шуткували, придумували веселі історії, згадували своє дитинство. Вони потроху розуміли, що твориться навкруги, але ми старалися просто відсторонити їх від реальності.

Ми їх добре чули бої. Вже було пізно виїжджати, тому що через наше село йшла ворожа техніка. Гелікоптери літали цілодобово. Так ми прожили півтора місяця. Потім зрозуміли, що це ще довго буде тривати, і прийняли рішення виїздити через Снігурівку. 

Ми виїздили двома машинами. Мій чоловік і син з двома дітками і дружиною. Мій син досить кремезний. Російські військові довго перевіряли його на кожному блокпосту. Їх дратувала і його дружина, яка тримала на руках кота, і діти. Вони запитували, що веземо, де працюємо, скільки заробляємо. Лякали нас. Мої онуки потім сказали: «Бабусю, ми просто молилися, щоб нас не вбили». 

Діти з онуками залишилися на Дніпропетровщині. Ми з чоловіком переїхали в Миколаїв, щоб бути ближче до Чорнобаївки, бо там залишилися родичі, які не мають змоги виїхати. Вони не можуть залишити господарство й будинки. Приглядають і за нашою домівкою, і за сусідськими. Годують котів і собак, яких покинули односельчани. Час від часу ми навідуємося додому. Після звільнення вивезли своїх батьків і племінницю в безпечне місце. 

Долати стрес мені допомагає молитва і маленький онук, який народився тільки місяць тому. А ще я люблю в’язати. Зараз не працюю, тож для цього у мене багато часу. В’яжу новонародженому внукові різні костюмчики, шапочки, пледики.

Складно планувати майбутнє, бо не знаємо, що залишиться. Я реально дивлюсь на речі. Коли ми їдемо з Миколаєва до своєї Чорнобаївки, минаємо два села, через які проходила лінія фронту. Люди вертаються, але ж там зовсім нічого немає. Я не бачила жодної цілої хатини. Там все повністю розбомблене й вигоріле. На це страшно дивитись. Я завжди плачу, коли проїжджаємо ту місцевість. 

Я не дивлюся на світ крізь рожеві окуляри. Багато знайомих, які живуть на територіях, віддалених від бойових дій, говорять мені: «Заспокойся, все буде добре, все відбудуємо». А я розумію, що ні мені, ні моїм родичам чи односельчанам ніхто нічого не відбудує.  Мені потрібно жити сьогодні: десь їсти, у щось вдягатися, десь ночувати. Вся країна не може відбудуватися одразу. Буде дуже важко тим областям, які були під окупацією, під бомбардуваннями. Вони не відновляться в одну мить. 

Наш будинок постраждав лише частково. Але ж обстріли продовжуються. Що буде через хвилину, ніхто не знає.