Мізюрко Вікторія

9 клас Яринівської гімназії Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області

Вчителька, що надихнула на написання – Бриж Тетяна Андріївна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року... Прокинулась я приблизно о 5-й годині від того, що моя хвора мама ходила якоюсь моторошною ходою по кімнаті, шукаючи документи, а тато  складав "тривожну сумку". В той момент я дуже злякалася, бо не розуміла, що відбувається. Я пошепки запитала тата: "Що сталося?" На що отримала відповідь з тьох слів: "Доню, почалась війна"... Тоді я ще не усвідомлювала масштаб катастрофи. Але  глянувши убік телевізора, побачила репортаж про наслідки ракетного удару і почала хвилюватися, що у моєму містечку будь-якої миті може трапитись така ж трагедія. Батьки вагалися, чи відправляти мене з братом за кордон, у безпечніше місце, проте ми наполягли, що нікуди не поїдемо і розуміємо, що може статися... Я відчувала біль за свою неньку-Україну: чому саме моя держава повинна це терпіти? чому саме ми? що ми зробили не так? Але відчувала, що потрібно боротися за свою свободу і робити все можливе задля перемоги. Згодом мене послали купити необхідні продукти. Що ближче я підходила, то все більше виднілися великі черги до магазинів. Бачити паніку людей і усвідомлювати неминучість біди було досить важко. Відтак зрозуміла: 24 лютого 2022 року - найгірший день  мого життя...

Повернувшись додому, я з родиною пішла облаштовувати наш льох, щоб мати хоч якесь укриття. На щастя, вночі повітряної тривоги не було, але я майже не спала всю ніч. Було страшно. Вже наступного дня до нас приїхала бабуся, яка жила сама, щоб їй не було так лячно. Стало ніби спокійніше. День минув мирно... для нас. Це стало зрозуміло наступного ранку, коли село "закипіло": збирали продукти, одяг, ліки та інше для тих, хто вирушив нас захищати. Організували плетіння маскувальних сіток. Щодня плели, збирали кошти на дрони та авто. Так напружено минув місяць війни. Минали  наступні,  а ми продовжували волонтерити, ніби розчинившись в часі. Точно не пам’ятаю  день, але це було навесні, приблизно о десятій  вечора, я вже відклала телефон і майже заснула, але раптом пролунали три гучні вибухи. Всі підхопилися не знаючи, що робити, і тому побігли в погріб. В мене почалася панічна атака, я не знала що робити... Згодом ми повернулися до дому, але я ще довго не могла заснути, думаючи: "Куди ж все-таки прилетіло?". Десь о четвертій ранку  задрімала, проте мені снилися кошмари, і тому вдень почувала себе пригнічено. Наступні дні були з частими сповіщеннями тривоги. Двадцять п’ятого червня знову вибухи - в мене знову істерика. Все було і так погано, я вже думала, що не може бути гірше, але... 

Дев’ятнадцятого липня, як завжди гортаючи новини, побачила допис двоєрідної сестри.

Всередині все оніміло, коли очі пробігли по рядках: " Мій брат загинув. Мені важко зараз щось писати, але всі повинні знати правду..." Я не могла повірити, що наш Максим, завжди перший, непереможний, сильний духом... міг загинути.

Перечитувала допис знову і знову, і не вірила... Буквально за декілька хвилин  зателефонував тато і сказав, що Максим загинув. Я не знала, що робити і як бути далі. У скронях пульсувала думка: "Як там дядьку Толі і тьоті Маші?"... Настав день поховання нашого героя... Це був дуже важкий для всіх день. Багато розпачу, сліз, негативних емоцій та прокльонів. Щоразу, як згадую, тремор по тілу... Навіть ґуглити не хочу  про "те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". Не маю часу. Мушу писати, читати, вчитися; бігти в гімназію - з Максимом вітатися, з Максимом і його побратимами...увіковічненими на пам’ятному стенді. Пам’ятати; після уроків поспішати допомагати, донатити, вірити, ... жити!