Людмила Анатоліївна вивезла хвору на серце доньку до Полтави. Туди ж волонтери доправили її матір. Там вони живуть як переселенці і не знають, як бути далі, бо їхнього дому вже немає

Ми мешкали в місті Часів Яр під Бахмутом. Зранку 24 лютого дуже було гучно - були вибухи, в машинах запрацювали сигналізації. Люди повскакували, потім - другий вибух. Ми зрозуміли, що війна, злякалися. Потім в новинах побачили. Але думали, що швидко закінчиться і не буде так далеко все заходити. 

Була така ситуація, що не знаєш, куди діватися, куди бігти. Ми в коридор бігали. Я сиділа, дитину до себе прижимала і не знала, що робити і куди їхати. 

Вибухало в дворі, касети летіли, в нашому районі були прямі влучання. Багато знайомих людей уже немає. Це все так страшно, не знаю, що й саме страшне.

У моєї доньки хворе серце, вона інвалід першої групи. У 18 років групу потрібно переоформлювати, тому ми поїхали до Києва своїм ходом, з двома сумками. Надіялись, що два місяці там пересидимо, щоб донька не переживала. Збирались повернутись. Доньці важко ходити, і за житло було дорого платити. З продуктами харчування там допомагали.

Мама з татом та лежачою бабусею вдома залишились. Потім тато помер, мама залишилася сама з бабусею. Ми перемістилися до Полтави, щоб їх забрати. Маму з бабусею волонтери вивозили спочатку на Дніпро, там бабусю трішки підлікували, а потім вже перевезли у Полтаву, де знайшли місце.

В Часовому Ярі вже нічого не залишилось. Багато домів погоріли, багато побило ракетами, а якщо і є квартирі цілі, то вони всі відкриті й там нічого немає.

Бабусю ми вже поховали, і зараз знаходимося у Полтаві з мамою і донькою. Чекаємо миру, хочемо додому. Нам тут допомагають, не помираємо від голоду. Але в фінансовому плані важко, і морально розуміємо, що у нас нічого немає. Як далі жити - незрозуміло. 

Мрію про тихе спокійне життя в свої хаті, щоб був свій дах над головою. Це і було щастя, але ми його, на жаль, не розуміли.