Для Наталії війна почалась ще в 2014 році. Вона хоч і мешкає на заході країни, та бойові дії безпосередньо торкнулись її родини – чоловік Наталії брав участь в АТО.

Я проживаю там, де ми жили і до війни – у місті Рівне. Мені 59 років, я працюю, в мене двоє дорослих дітей. Мій чоловік - військовий. Коли почалась війна, ми були вдома. Чоловіка підняли по тривозі, він зібрав сумку і поїхав. Я передзвонила дітям і сказала, щоб вони також збирали речі, але ми знаходилися західніше, тому чекали, як все буде розвиватися. 

До війни життя було більш стабільне, був якийсь розвиток. Думала, що піду на пенсію, буду спокійно няньчити онуків, але поки що не виходить спокійно жити. 

У нас в місті все було, проблем не було ні з чим. Прильотів теж не було, тому якось все було спокійно. Якийсь період було тяжко з роботою, але потім все налагодилося. І зараз я вже працюю, діти мої також працюють, з нашої родини ніхто не виїхав. Щоправда, ми стали більш згуртовані, а країну ми і так цінували.

Ми не могли навіть подумати, що буде повномасштабна війна. Ніхто не думав, що стільки народу буде тікати з країни, що буде багато руйнувань інфраструктури, що багато заводів розіб’ють.

Чи навчилася я долати стрес, навіть не скажу. Мабуть, просто на роботі працюєш, і немає часу думати про погане. Особисто мені було важче в 2014 році, коли мій чоловік був в АТО - тоді якось було морально тяжче. А так - намагаюсь не читати погані новини, але ж вони приходять самі по собі. Багато людей, яких я знала, загинули на фронті.

Я думаю про майбутнє своїх дітей. Мені дуже хочеться, щоб воно було кращим, ніж у нас. І вони будуть жити в Україні, як в європейській країні. Вірю, що все закінчиться тільки нашою перемогою. Мені здається, що все буде недовго. До Нового року може закінчитися – у нас зараз новини йдуть позитивні. Коли буде приходити більше зброї з-за кордону, тоді все закінчиться швидше.