Я зі своєю сім’єю жила в місті Оріхів Запорізької області. Працювала бухгалтером в районній лікарні. Потім мене скоротили. Другого квітня я з сином виїхала до доньки в Запоріжжя, а чоловік залишився приглядати за будинком і вівчаркою. Моїй мамі 85 років. Вона також залишилася в Оріхові. Живе разом із моїм братом.

До війни чоловік працював в Ірпені. Тільки-но дізнався про початок повномасштабного вторгнення – повернувся додому. Він встиг евакуюватися до наступу на Ірпінь.

Обстріли Оріхова почалися 27 лютого. З того дня ми ховалися в підвалі. На кілька тижнів зникло світло. А в нашому будинку встановлений електричний котел, тому за відсутності електрики було холодно й вогко. Згодом світло вимикали тільки по графіку. Вода була з перебоями.

В Оріхові багато зруйнованих будинків, чимало людей загинуло. Багато мешканців міста виїхало. Я нерідко зустрічаю в Запоріжжі знайомих з Оріхова. Ці зустрічі завжди супроводжуються обіймами. Вдома ми так приязно не віталися одне з одними, як тут.

Я знайшла роботу в Запоріжжі. Понеділок і вівторок – вихідні. Зазвичай у ці дні їжджу додому, щоб провідати рідних. Коли приїжджаю, майже весь час сиджу в підвалі, бо йдуть активні обстріли. Особливо неспокійно ночами.

Газу досі немає. Дякуючи електрикам, світло періодично з’являється. Вони молодці: навіть під обстрілами ремонтують лінії електропередач. Постачання води залежить від світла. Працює ринок і деякі магазини. Курсують маршрутки Запоріжжя-Оріхів. Щоправда, нерідко вони потрапляють під обстріли.

Рано чи пізно війна закінчиться. Ми все відбудуємо й будемо жити далі.