У нас була робота, квартира, дача. І в якийсь момент ми залишилися ні з чим. Ми маємо тільки речі, які змогли кинути в машину. Тобто життя поділилося на до і після.

Найстрашніша проблема, що нам по 55 років. Я пропрацювала 20 років у магазині нижньої білизни і косметики. Мене тепер туди не беруть. Скрізь потрібні молоді красиві дівчата до 40 років. Таке враження, що 55-річна не зовсім стара жінка нікому не потрібна. Це дуже прикро і боляче. На гроші, які ми тепер отримуємо, прожити нереально і неможливо. Цей біль я відчуваю щодня, щохвилини. Було все, і я - людина квітуча, працююча, а залишилась без нічого. 

Ми жили неподалік від військової частини. І туди так влучило, що у нас повилітали шибки. Це було не страшно. Це було дуже страшно. Наступний приліт був у цех по виробництву соків. Він був дуже сильний і це було ще ближче від нас. Після таких подій ми вирішили виїхати. 

А перед тим у нас бомбили околиц. Нам це було не особливо чутно, тому що ми жили в іншому кінці міста. А коли вже обстріли дійшли до нас, стало дуже страшно. Це дуже моторошно: стінка дрижить, холодильник ходуном ходить, підлога хитається. 

Ми встигли зробити запаси. Звісно, в магазинах продукти почали миттєво зникати, відразу піднялися ціни, і стався дефіцит. Ми не стали чекати найгіршого й у квітні вже виїхали. Нам було страшно. 

Хочу подякувати Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу, яку ми отримували у минулому році. 

Я ніколи не могла подумати, що саме 24 лютого на нашу Україну полетять ракети і почнеться війна. Це просто страшно. На сьогодні виявилося, що дуже багато наших знайомих уже немає в живих. Ось це дуже страшно. За дітей страшно, за старих, за могили дуже страшно. Душа болить.

Коли виїжджали, на блокпостах були черги в кілометри. Ломились, їхали напролом по полях, по узбіччях, всі втікали від війни. У людей була паніка, страх. У машинах собаки, кішки, діти: хтось плаче, хтось ридає, хтось виїхати не може, хтось зіштовхнувся - хаос по дорозі. Летіли із шаленою швидкістю, тому що у всіх в очах - страх. Це страшно, дуже страшно.

Тепер ми перебуваємо у Полтавській області. Нас прийняли надзвичайно добрі люди, які пережили війну у 2014 році. Вони переїхали з Дебальцева і знайшли маленький будиночок у Полтаві. Будемо його винаймати і шукатимемо роботу. Життя продовжується. 

Війна обов'язково закінчиться тільки нашою Перемогою. Нам дуже хотілося б, щоб у цьому році цей жах закінчився.