Мені 57 років. Ми з чоловіком мешкаємо в місті Слов’янськ Донецької області. До війни було спокійне життя. Діти жили поруч. Через війну вони виїхали. Ми також виїжджали, в Полтавську область, але вже повернулися. 

Діти виїхали раніше, а ми з чоловіком не могли кинути пасіку й собак. Та після прильотів в город і дах будинку - довелося. 

Мене шокує те, що гинуть невинні люди. Боляче й від розлуки з рідними. Діти роз’їхалися. Батьки живуть у Маріуполі. Їм по вісімдесят років. Я не можу їх забрати звідти. 

Бахмут неподалік. Постійні вибухи діють на нервову систему. Не знаємо, чого чекати. Добре, хоч є гуманітарна допомога. Отримуємо продуктові набори та побутову хімію. Завдяки ним живемо.

Мені здається, що війна закінчиться нескоро, хоча дуже хочеться, щоб швидше. Ми віримо в наших захисників. Віримо, що Україна буде вільна.