Іван Олегович ще в перший день війни зрозумів, що потрібно виїжджати з Маріуполя, але батьки не погодилися. Через це вони затрималися в місті на два місяці: зіткнулися з нестачею продуктів, бачили трупи на вулицях, під час обстрілів переховувалися у підвалі

Мені 21 рік. Я жив з батьками й братом у Маріуполі. У 2014 році виїжджав до родичів, що живуть на Заході України, а потім повернувся. Коли розпочалася повномасштабна війна, також зрозумів, що потрібно виїжджати, але батьки вирішили почекати, і я залишився з ними. А 26 чи 27 лютого окупанти розбили залізничну колію під Волновахою – і вже неможливо було евакуюватися на поїзді. Свого транспорту у нас немає. Ми виїхали аж через два місяці.

З перших днів війни у нашому районі почалося мародерство. Обікрали всі магазини. Я не схвалював цього і не ходив красти. Але коли їжа закінчувалася, навіть трохи пошкодував про це. 

Мене, мабуть, нічого не шокувало. У кожної людини по-різному влаштована психіка. А батьків і брата шокувало все. 

Якось батько йшов по вулиці і побачив пошматований труп свого близького знайомого. Після цього він більше не виходив з підвалу. А я був готовий до такого. Розумів: якщо почалася війна, по-іншому не може бути.

Мати зараз в Словаччині, батько залишився у Маріуполі, щоб приглядати за будинком. Я живу в Івано-Франківську. Менший брат з бабусею – в іншому місті.  

Ми витратили чимало коштів, щоб виїхати з Маріуполя. У сусідів з’явився зв’язок: вони отримали картки. Через них я зв’язався з перевізником і домовився, щоб він вивіз нас з Маріуполя полями, аби не довелося проходити фільтрацію. Це коштувало недешево. У Бердянську ми тиждень жили в хостелі, чекали на волонтера, який мав по нас приїхати. Гроші закінчувалися – ми не могли чекати довше, тому виїхали у Запоріжжя на автобусі. 

Інститут, у якому я навчався, переїхав у Дніпро, тому я продовжую здобувати освіту дистанційно. Мрію, щоб закінчилася війна. Хочеться мирного неба й гарного майбутнього.