Я пенсіонерка, мені 66 років. Живемо в селі Івано-Кепиному Миколаївської області. Були в окупації дев'ять місяців. Зараз уже не в окупації, але сьогодні були такі прильоти! А в мене хворе серце. 

Я не могла повірити, що буде війна. А на собі ми все відчули, коли вже зайшли у двір росіяни. Ми наче оціпеніли. Це був такий переляк! Стояли їхні машини, БТРи. Вони були на вулицях, до нас заходило багато людей із автоматами. Спочатку вони нічого поганого нам не робили. А вже коли були останні, то забирали машини в людей і майно. 

Паніка була, магазини були зачинені, не стало зразу хліба. А в мене п'ятеро людей у сім'ї. Борошна купили трохи. 

Потім уже почали возити з Херсона під обстрілами продукти, хоча й втридорога, але ми вже якось могли вижити. Вони і вранці стріляли, і ввечері. Прильоти були. Ми не могли нормально спати.

Ми були в окупації, і помер мій чоловік, оскільки не могли йому надати медичної допомоги в лікарні. Йому вночі стало зле, а з двору не було кому вивезти. Так він і помер. У нього був інсульт. Може, перехвилювався дуже. Тут я сама, сусідів нема, і не було змоги до лікарні доїхати. 

Діти мої спали в підвалах. Потім виїхали до Польщі, бо онучка сказала, що її однокурсники вчаться, а вона не може. У нас же ні світла, нічого не було. Внучка в Одесі навчається. Мусили виїхати заради дитини. Дочка не виїжджала, вона в сусідньому селі. 

У нас уже тихо стало, і ми заспокоїлися, а сьогодні такий приліт! Я не знаю, де його збили і де воно впало. Не знаю, коли він заспокоїться і чого він хоче від нас, той путін. У нас два дні тому у сусідньому селі вбило дівчинку і хлопчика, 17 і 18 років. 

Я в тому році людей підтримувала, казала: «Ще тиждень почекайте – і наші прийдуть, усе буде добре». Я думаю, що, може, місяць – і закінчиться війна. Не може вона бути так довго. Я вірю в те, що настане наша перемога. 

Я йшла по дорозі, коли вже відступили росіяни, і наші проходили строєм теж по дорозі. А я ж не знала, що то наші, і спитала в них із переляку: «Ви прийшли в нас стріляти?» Бо думала, що рашисти повернулися і нас убиватимуть. А коли я зрозуміла, що то наші, це така радість була і сльози щастя! 

Мрію про перемогу. Я мрію, щоб настав такий день, коли все буде знову мирним, коли проженуть росіян. Хай уже їдуть додому і нас не чіпають. Вони казали, що приїхали нас рятувати. Від кого і від чого вони нас «рятують» своїми снарядами? Чекаємо на мир і перемогу.