Мені 31 рік, сім’я була велика. Але під час війни всі роз’їхалися. Я залишилась в Україні з дитиною і чоловіком. В перший день війни всі плакали, було страшно, чоловік збирався на службу. Чоловік воює, а ми приїхали з Мелітополя до Запоріжжя.

Шокувала жорстокість ворога. Дуже важко було усвідомити, що у 21 сторіччі обстрілюють мирні міста, села, помирають діти. А найбільший шок від того, що ніхто не може це зупинити.

На початку війни було приємно, коли всі гуртувалися й допомагали один одному. Чоловіку збирали на бронежилет, всі допомагали. А потім все стихло потроху. Третій рік війни, кожен вже живе в інтересах своєї сім’ї.

Нам пощастило: ми за декілька днів виїхали, і коли почалася війна, ми не були вже в Мелітополі. В сім’ї у нас всі під час війни постаріли і духовно, і фізично. Батьки дуже переймаються, у свекра був інфаркт. Я б хотіла, щоб мої діти не знали слово «війна», щоб все було, як раніше.