Зранку 24 лютого я спала вдома, у Києві. Коли почались обстріли, я вирішила переїхати під Васильків до родичів. Їхала на вєліку сама. Було важко і нервово. Потім мене дуже вразив вибух на нафтобазі в Крячках та подільші бойові дії. Я проживала майже поруч.           

З гуманітарною кризою мені не довелось стикнутися. Тільки з катастрофою психологічною.

Хотілося прокинутись від цього кошмару. Я була у стані "вакууму". Їсти майже не хотілось декілька днів. Надалі ми з родичами переїхали у безпечніше місце. Обходились тим, що мали. Я більше місяця ходила майже в одній і тій же одежі. Батьки переїхали на дачу за Великою Димеркою, і це було небезпечно. Молилася за них кожного дня.

Позитиву до нашого життя додавав приємний і дорогоцінний час перебування разом з маленьким племінником. А ще - чужі люди стали рідними: всі, з ким я в цей період жила, дбали один про одного.

До війни я займалась дизайном, фотографією. Це моє покликання, і змінювати професію я не хочу. Хоча зараз і немає особливого попиту.

Про трагічні воєнні події мені нагадує "дротик" з касетної бомби. Типу - гострий цвях, у якого верх перероблений, як у стріли. Його привезли батьки з дачі... бомба вибухнула дуже близько.