Зарвадинський Максим, учень 10 класу Одеського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Камінська Олена Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Українці - не зламані, їх дух - найсильніший!

Мене звати Максим, я українець і пишаюсь цим. 24 лютого 2022 року я прокинувся від вибухів о 4 ранку. Я спочатку не розумів, що це за звуки, але мобільні телефони розривались від новин - "Почалась війна". Ці слова, що прошепотіла моя мама, назавжди врізались в мою пам'ять. Події першої доби я пам'ятаю погано - метушня, речі, документи, сльози, відчай, страх.... Все це не вкладалося в голові! Як це можливо?! В сім'ї майже постійно царила тиша, світло по вечорах намагалися не вмикати, телевізор також. Кожну тривогу ми з мамою, татом і братами ховались у підвалі. Було холодно і страшно. Одного разу, вдень, ми не встигли сховатися. Я вперше чув та бачив, як над нашою домівкою летіли ракети, цей звук... Його не можливо з чимось сплутати. Того дня ракета потрапила у ЖК "Тірас", загинули люди. Боляче ...

9 травня 2022 року вночі був новий обстріл. Ракети збивали десь поряд. Потім влучили у ТЦ Рів'єра. Від цього дім почав вібрувати, скло на вікнах затріщало. У мами здали нерви...

Вже через 5 днів ми відправлялись евакуаційним автобусом до Німеччини. Дуже важко було залишати все. Прощання з бабусею та дідусем, з татком - серце розривалось на шматки. В ту мить я на кілька хвилин позаздрив своєму молодшому брату - йому півтора рочки було, він нічого не розумів. Я б теж хотів нічого не розуміти... Нас чекав довгий шлях. Ми не знали куди нас евакуюють.

Спершу нас привезли до Молдови, у місто Кишинів. Розмістили у таборі, нагодували і дали відпочити. Всі були привітні, намагалися допомогти і підтримати. Ніч ми провели у великому залі. Всього там було близько 100 людей. Десь о другій годині ночі в когось дуже голосно заграв телефон. Тривога. Майже всі одразу прокинулися. Цей звук - моє серце виривалось з грудей. Люди почали сваритись. Я зрозумів, що абсолютно всі - і дорослі, і малі на грані нервового зриву, хоч зовні це було не помітно. Наступного дня ми вирушили до пункту призначення. Шлях був важкий - майже 50 годин. Нас привезли до табору біженців у місті Карлсруе, у Німеччині та виділили окрему кімнату. Там нас смачно годували, надали все необхідне. Через місяць для нас знайшли великий дім, двоповерховий. Ми переїхали. Було цікаво - нові люди, вражаючі краєвиди, літаки, тиша ... А ні тривог, а ні вибухів, а ні свисту ракет над головою. Ця ейфорія захлеснула мене майже на 2 місяці, а далі - душа та серце почали стогнати по Батьківщині. Кожного дня хотілося додому, в рідне місто, в своє ліжко, до батька... Мама та брати теж сумували…

Вересень. В Одесі відкрили нашу школу – це ще більш мене засмутило - вчителі, друзі... Батьки вирішили, що ми повертаємось і мама купила квитки додому. Це відчуття неможливо передати словами. Відчуття, коли ти повертаєшся до рідного дому.

Коли ми прощалися з сусідами, волонтерами та друзями у Німеччині, кожен відмовляв нас їхати. Казали про безпеку... Але тоді мені так хотілося додому, що страху не було зовсім. Одна жінка сказала, що вражена українцями. Вражена мужністю, відвагою, сильним духом та згуртованістю.

Ми не знали що чекає нас вдома, але залишатись в чужій країні було все важче. Ми дуже вдячні всім, хто допомагав нам виїхати, влаштуватися, хто допоміг речами та підтримав добрим словом. Гарно було в Німеччині, але краще дома бути не може.

Наші лани і поля, наші міста і села, краєвиди, люди, співоча мова - що може все це замінити?! Ми пережили зиму, ми не спимо ночами, ми можемо відрізнити звук ППО від звука "Калібру" - це страшно, але ми віримо! Ми віримо в наших захисників, ми віримо в нашу Перемогу! Це неодмінно буде і нікому, ніколи не зламати нас, наш дух, нашу націю!