Ми нікуди не виїжджали, але у своїй квартирі нам жити не довелося, живемо у садибі сім років.

Через те, що доводилося сидіти у підвалі майже рік, ми нікуди не йшли.

У мене два сини, один живе у Куп'янську, а менший із нами. Ми із чоловіком на пенсії, є город. До війни було простіше, можна було щось відкласти і ціни були не такі, як зараз.

2014 року почали стріляти. Спершу ми думали, що це швидко пройде. У нас на городі впало два снаряди та розбило фундамент. Було страшно. Ми сиділи у підвалі у сусідів, вони далекі родичі. Вдень ми були вдома, а на ніч ішли до підвалу.

Війна не дуже змінила наш побут, але дуже вплинула на здоров'я. Були паніка, страх. Почав стрибати тиск. Чоловік залишався вдома, з нами не ходив до підвалу. Але після того, як за десять метрів від будинку впав снаряд, теж почав уходити.

Дуже хотілося б забути, як страшний сон. Досі десь стріляють, навіть учора чути було.

Коли ми отримували гуманітарну допомогу, то це була велика підтримка. Я отримувала набори від Фонду Ріната Ахметова, була німецька допомога від Червоного Хреста. Дякую всім за підтримку, бо інакше ми б не вижили.