Яремко Анна, 8 клас
Угринівський ліцей Угринівської сільської ради Івано-Франківської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ірина Садула

Моя Україна майбутнього

«…Свобода… –
Райська насолода,
Яка мусить виходити з пекла!
Нам боляче…
Важко бачити, як мати ховає сина,
Бачити, як дитина плаче за батьком,
Як рідня тужить за донькою,
І як падає і ще одна ракета…
Свобода – як райська насолода!
Але які за неї жертви…
Проте я вірю, що немарно…
«Мамо, мамо, ми змогли…».
Анна Яремко

«Допоможи!!! Ти чуєш цей крик? Ти чуєш?… Мені боляче», – з самого серця, із землі, лунає стогін… Допомо-о-о-жи-и-и… І все… тиша… спокій, знову нечутно нічого…

Полегшення, страх, апатія? Відчай, наснага, страх? Страх… страх… страх…! Так, це він. Відчуття, що охопило душі українців, яке імʼя має? Воно безіменне, особливе й моторошне. Коли це скінчиться? Що буде потім? Що?

Райська земля під обстрілом вогняних куль, з проханням про поміч. Вона не знає до кого йти, бо має надію на нас. Ненька щиро вірить, що її діти незламні, непереможні… Без сумніву, все буде добре й ми переможемо! А далі, далі що? Яка стане Україна після перемоги? Чистою від ворогів, але не від болю. І не забутий буде оцей гнів, що росте й переростає в помсту за все! Народ мій вільний, немов той вітер… Вільний?

Якщо зазирнути у минуле, то можна побачити таку помилку, як відсутність достатньої єдності й ненависті до ворогів. Чітко не розуміючи межі між добром і злом, неможливо досягти результату, а отже – перемоги. В’ячеслав Липинський писав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Неможливо допомогти тому, хто не хоче того. Допомога йде від серця… Наша нація, ідея живуть й будуть жити, вони не помруть ніколи!

Йде час, час іде, а залишається незмінним одне… Ти пішов і я пішла… ішов світ… йшов дощ… й залишилась покинута земля, яка нікому непотрібна, усіма забута, ворогом забрана. Саме це станеться з нашою рідною, якщо ми усі виїдемо… Але ж хтось мусить тут лишитися й будувати державу, бо нікому крім нас її не треба. Хтось мусить!?

Питання над яким думали усі маленькі українці: «Чим я можу допомогти?». Не потрібно забувати, що окрім того, що це війна на фронті, це війна і в інформаційному просторі. Діти повинні розуміти причинно-наслідкові зв’язки. Вони мають відмовитись від російської музики, фільмів, серіалів й казок, бо усе це прихована пропаганда. Саме так! Але йде нове покоління, ми не можемо його втратити. Ці діти заслуговують кращого майбутнього!

Від багатьох чую, що мало українського, хоча це міф. Треба вміти шукати, а головне – бачити. Також підлітки здатні поширювати благодійні збірки на користь армії, але їх потрібно перевіряти. Юнаки і юначки можуть приєднуватися до плетіння маскувальних сіток, збору залізних баночок, залишків парафіну. Усе це пришвидшує нашу перемогу і єднає нас. Я маю власний невеликий досвід волонтерства, і це неймовірно…

Згадуючи зі сторінок історії події 2004, 2013-2014 років, ми бачимо закономірність, що й у 2023-му починаються протести на вулицях великих міст. Наш народ невгамовний, його не зламати… Влада не піде проти народу! Бо влада – це і є народ! Жоден не здатний протистояти нам – вільним українцям. Ця земля завжди була щитом для когось: чи то для росії, чи то для усієї Європи… Сьогодні вона ним й залишилася, лише наші спільні зусилля зможуть це змінити.

Коли буде перемога? Не знаю…. І ви не знаєте?… Я не певна, що робитиму в цей день, наповнений радістю й болем. Можливо, піду кричати на весь голос, що перехожі скажуть: «Божевільна». Або заплачу за всіх тих, хто втратив рідних… Знаю одне: я буду щаслива й водночас сумна, але вільна, як моя Батьківщина…!