Артем живе в Харкові поблизу Салтівки – району, який під час війни став найнебезпечнішим у місті. Та виїжджати надовго не захотів. Кілька місяців побув у Полтаві й повернувся в рідну домівку.
Мене звати Артем. Я з міста-героя Харкова. Жили собі добре, займалися маленьким сімейним бізнесом. Ввечері 23 лютого всім колегам сказали «До побачення!» та поїхали додому. Навіть не могли й подумати, що на нас чекає вранці 24 лютого, і що почнеться війна.
Прокинулися ми з сестрою о п'ятій від дуже гучних вибухів. Зрозуміли: почалась війна! Ми жили неподалік від окружної дороги, поруч із Салтівкою. Одразу нам почали телефонувати рідні й питати, як ми. Паніку не розводили. Сиділи вдома десять днів без світла, води та опалення, ще й під постійними обстрілами. Добре, що був газ - це нас рятувало. Кожної ночі було дуже страшно, що можуть пробратися окупанти, та наші військові тримали оборону.
Ми трималися кожного дня, але від ракет та осколків гинуло мирне населення. На початку березня були дуже сильні обстріли, особливо вночі, тож нам доводилося спати в погребі.
І кожного дня, поки ми знаходилися вдома, було дуже моторошно. Газ і світло перебивали. Ми трималися до 7 травня. Потім забрали двох котів і двох собак та переїхали до родичів у Полтаву. Поки були у рідних, на нашій вулиці були страшні прильоти, але наш будинок вистояв, тільки залишився без вікон на даху. 1 липня, коли в Харкові стало тихіше, ми повернулися додому.
Хоча й зараз страшно: часто лунає повітряна тривога, ракети прилітають, дрони, але ми живемо вдома, як і раніше. Дякую нашим хлопцям із ЗСУ за те, що вони своїм контрнаступом у вересні відігнали окупантів з території Харківщини! Без ворогів і дихати стало легше, і набагато тихіше нам жити. Ще війна не закінчилася, але ми віримо в нашу близьку перемогу. Слава Україні! Слава Героям!