Родина Остромогильских вчасно виїхала з Плющівки. Тому діти, на щастя, не бачили бойових дій.

Ми живемо в Миколаївській області, в селі Плющівка. На два тижні ми їздили до родичів, але потім повернулися додому.

У Плющівці не було нічого такого. Я пам’ятаю, як окупанти заїхали в Баштанку першого березня. Але нас, слава Богу, не зачіпали - просто пройшли повз, і все.

Були деякі труднощі. Спочатку було важко з продуктами - були зачинені магазини. Та, слава Богу, нам допомагало багато організацій і продуктами, і фінансово: ООН, Червоний Хрест. А в березні-квітні відключали воду і світло вимикали.

Найбільше мене шокувало те, що росіяни заїхали на нашу територію. Це було просто за межею реальності.

Війна принесла багато шкоди. Чоловік пішов воювати. Це дуже важко. Але він змушений був піти, щоб відстояти нашу незалежність. Діти не можуть нормально навчатися в школі – їм важко це робити онлайн.

Я переживала за дітей, і в якийсь момент ми вирішили виїхати ненадовго у Молдову. Було важко виїжджати, та безпека дітей важливіша за емоції. Нас вивозили від церкви, ми їхали через Черкаси, Вінницю, Чернівці.

Коли нас не було вдома, ми телефонували родичам, знайомим. Вони говорили, що у нас в селі були бої. Я цього навіть не зазнала.

Але, слава Богу, все добре - ми вже вдома. Діти навчаються, зараз більш-менш мирно. Я знайшла в собі сили пережити ці події завдяки дітям. Для мене вони - підтримка. Саме вони мені давали натхнення - треба було йти вперед.

Я не знаю, коли закінчиться війна, але хотілося б, щоб швидше. Я вірю, що Україна буде процвітати, все буде добре, і ми будемо працювати задля розвитку нашої країни.