Маргарита Городова, 10 клас
Науковий ліцей «Політ» при Кременчуцькій гуманітарно-технологічній академії 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Наталя Володимирівна Козловська

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніколи не знаєш, що тебе чекає. Чи то хороша оцінка за контрольну, чи то несподіваний подарунок від друга. Але іноді не всі новини можуть бути хорошими. Війна – те, що не побажають пережити навіть найлютішому ворогу, і те, що стало неочікуваною та найгіршою новиною для кожного жителя України. Вона сповільнила життя на всіх територіях нашої держави, посприяла невпевненості в майбутньому та забрала життя багатьох невинних людей. День її початку буде спогадом, який ще надовго залишиться з нами. Це буде днем, згадуючи який, починають йти мурашки по шкірі.

На вулиці ще світало. Мій телефон розривався від повідомлень. На диво, світло було ввімкненим у сусідній кімнаті. Я чула, як мої батьки збентежено збирали речі, періодично перекидаючись запитаннями.

Не прокинувшись до кінця, я спробувала зрозуміти, що так активно обговорюють мої друзі, особливо в такий ранній час. І раптово я побачила те саме повідомлення, яке перевернуло мій світ з ніг на голову: «Здається, почалась війна». За вікном почувся гул сирени. Швидко підскочивши, я побігла будити сестру. Поки вона, поринувши в новини, намагалась зрозуміти, що насправді коїться, я зайшла в кімнату до батьків. «Мамо, тату, що відбувається?» - слова, на які не міг дати точну відповідь жоден з них. Наступні години усі були занурені у свої думки. Ніхто не знав, ні до чого готуватись, ні що робити зараз. У всіх в голові було тільки питання: «Що тепер буде?». 

Минали дні. Вони більше не були такими веселими та різнобарвними як раніше. Монотонність та сірість цих днів тільки погіршувалась. Безсонні ночі через постійні походи в укриття наче сповільнювали час, але водночас дні були настільки однаковими, що тиждень відчувався як одна доба.

Кожен день я отримувала повідомлення, у яких мої знайомі казали, що їдуть із країни. Навчання перейшло в онлайн. Багато однокласників уже не з’являлись на уроках. Виснажені вчителі досі намагались слідувати заданим темам та якось підбадьорювати учнів у цей нелегкий для всіх час. Усе життя було наче на половину призупинене. Вже не бігали з широкими посмішками діти на майданчиках, майже не ходили люди на вулиці. Навіть пташки вже перестали щебетати зранку. Місто потроху спорожнювалось, наче засинало. 

Проте навіть такі обставини не змогли зламати нас повністю. Безстрашні герої йшли захищати нашу Батьківщину.

Безліч волонтерів щодня допомагали всім, хто потребував допомоги. Досі пам’ятаю, як ми відносили речі для переселенців, готували їжу для воїнів, плели сітки… Це те, що по-справжньому зближало наш народ ще більше. Навіть маленька поміч зігрівала серце та дарувала надію.

Маленьким кроками наш народ йде до мирного життя в майбутньому.

Кожен день українці працюють і день, і ніч задля того, щоб жодна дитина більше не дивилась зі сльозами на свій зруйнований будинок, не залишались сиротою через агресію сусідньої країни та раділа життю на максимум. Щоб ранок починався з приємної рутини, яка буде заряджати вас на весь день, а не з новин, після прочитання яких серце наче розбивається. Щоб жодна людина не хвилювалась через свого родича, який цілеспрямовано стоїть на обороні нашої держави. Та найголовніше, щоб кожен та кожна, хто навіть у цю хвилину стоїть на фронті, більше не повинні були ризикувати своїм життям. Я щиро вірю, що наша Батьківщина буде такою країною, охарактеризувати яку можна так: щаслива, процвітаюча та найголовніше вільна.