Ми не могли повірити, що це знов прийдеться пережити. Старша донька подзвонила з Харкова, та сказала, що знов війна... 10 березня 22 року ввечері почали бомбити з літаків. Було - 16 на дворі, ми бігли напівроздягнені. Не знали куди, бомби скидали на нас...

Ми все це пройшли, завдяки людяності українців, ми вижили. Люди ділилися їжею, одягнули та обули нас. Ми родина переселенців, вже 2 рази стали ними. З 2014 р спасали діточок, виїхали з Первомайська Луганської обл. Дітей довго лякали звуки грому, було заїкання та енурез. Ми це змогли побороти. 8 років жили у с. Мілова Ізюмського району, ростили дітей, мріяли про закінчення війни. У березні 22 року село розбомбили, нас просто вбивали з неба літаки.

Села практично не стало, квартиру, що знімали, прийшлося кинути. Там вибило вікна та двері, опалення перемерзло. З середини березня жили у бомбосховищі, до липня. Поки були у бомбосховищі, нам передали, що квартиру обікрали. Винесли навітьдітячі речі та іграшки. Те, що наживали 8 років, усе розтянули. Знов ми осталися голі та босі.

Зараз змогли виїхати під Полтаву, у маленьке село. Знов боремося із заїканням, діти бояться гучних звуків. Знов починаємо життя з нового листа... Приємного нічого немає, кожен день боротьба за виживання... уся родина розкидана по країні. Зараз я безробітна, була бухгалтером. Живу у маленькому селі, нажаль, роботи немає.

З нами наша ікона маленька, вона стояла на кухні, на вікні. Була у рамочці. Її хвилею винесло у коридор. Я її схопила і з нею спасала дітей. Коли 2 раз бомбили, ми жили у старенької бабусі. Я почула звук літаків, ікона була поруч, я почала молитися. Почула знов тріск вікон. Вкрила сина покривалом, на нас посипалось скло. Донька молодша була на другій кроваті. Їх вікно хвиля не зачепила. Ми змогли вискочити з хати та сховалися у підвалі. У бомбосховищі висіла та оберігала нашу сім'ю. Ця ікона завжди з нами, наш оберіг.