Пащенко Ліза, Слатинський ліцей, с. Слатине

Есе "Розповідь, що змусила нас замислитись"

Цей день почався як звичайно, ми зустрілися з друзями у ліцеї та обговорювали, як провели вихідні. Саме цього дня до нас перевели нового хлопчика, ми з нетерпінням його чекали, а вчителька сказала, що він зі сходу України.

І ось нарешті “новенький” переступив поріг класу. Це був худенький, невисокого зросту хлопчина. Звали його Михайло. Ми відразу хотіли з ним поспілкуватися, але він був дуже мовчазним.

Після занять ми зібралися додому та запропонували Михайлу йти з нами. Адже його родина поселилася в будинку, що давно пустував в кінці нашої вулиці. З нами також пішли Коля та Сергій. Це два бешкетники. У парку вони підкидали ногами листя так, що воно летіло нам на голови. Потім кидали по нам жолудями.

А далі Коля витяг з кишені петарду, підпалив та кинув на узбіччя. Пролунав вибух. І все б нічого, але Михайло дуже злякався і впав на землю, прикриваючи голову руками.

Ми підбігли до нього. Його блакитні, мов небо, очі наповнилися сльозами, губи затремтіти й тихенько промовили чиєсь ім'я: “Сергійко”. Хлопці вибачилися за цю дурну витівку, допомогли новому товаришу підвестися, обтрусили його одяг від листя. Михайло обвів нас усіх поглядом і промовив:

“Сергій це мій молодший брат. Він залишився з мамою у Луганську. Братик має тяжкі пошкодження. Коли лунали вибухи, то він із цікавості побіг до вікна. У цей час почався обстріл. Снаряд влучив у наш будинок. Сергійка відкинуло у сусідню кімнату. Він був непритомний.

Тато схопив його на руки і повіз до лікарні. Мама тоді всю ніч плакала. Вранці я дізнався, що братик у важкому стані. У лікарні він уже майже три тижні. Вчора телефонувала мама і сказала, що йому вже краще. І скоро вони приїдуть до нас. Я дуже сумую за мамою і братом. Нам з татом важко без них. Та я вірю, що скоро все буде добре.”

Біль, туга, відчай – усе це було в очах Михайла, який ледь не втратив через війну свого єдиного брата.

Ми слухали мовчки. Не знали, що сказати. Ми безліч разів чули про війну на сході України по телевізору, від дорослих. Але не замислювались над цим.

Лише зараз зрозуміли, що це все дійсно відбувається у нашій країні, з нашим народом, з невиними людьми. Через ці події постраждало безліч людей, за декілька років, на жаль, ситуація не змінилась й невідомо скільки ще часу це буде продовжуватися. Та ми надіємося, що на нашій землі настане мир. Ми у це щиро віримо.