Васьковець Анастасія, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти I-III ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Утка Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Ті, хто виїздить за море, міняють небо, а не душу”, — писав один із найвеличніших авторів світової літератури — Горацій.

З початком війни вісім мільйонів   українців вимушено емігрували за кордон. Більшість - це жінки та діти, які залишили своє стале і звичне життя, перегорнули сторінку в інше, у невідоме. Лише з однією валізою або без неї покинули свій рідний дім, затишок і комфорт — місце, де ти був собою та серед своїх.

У березні 2022-го року моя сім'я прийняла складне рішення про тимчасовий переїзд до Греції. Та ніхто не знав, що тимчасово триватиме так довго. Більше двох років  я не бачила свого тата.

А у моїй голові часто відтворюється одна й та сама картинка буденної вечері у мирний час: до моєї кімнати долітає пряний аромат борщу, я біжу допомагати мамі збирати на стіл, бо вже скоро тато повернеться з роботи і ми всі разом будемо вечеряти. Коли друг запитав про найщасливіший момент мого життя, я згадала саме цей.

Доля закинула нас до країни з багатою історією:  будь-який мандрівник позаздрив би мені. Греція - чудова країна.

З безмежними пагорбами, усіяними оливками, з морем, кожна хвиля якого залишає новий візерунок на піску, та з невеличкими сімейними ресторанами, у яких працює одразу три покоління. Але все це не викликає у мене тремтіння в душі, не відгукується у моєму серці. Ще з дитинства мені прищепили любов до України, до рідного міста. Це були, у першу чергу, батьки, які щовечора читали на ніч казки Івана Франка, перша вчителька, яка розповідала про відважність козаків, викладач музики, з яким ми співали чимало народних пісень, учитель-хореограф, який навчив українським народним танцям, учителі рідної школи, на уроках яких звучала українська солов’їна мова.

Усі ці люди своїм щоденним життєвим прикладом формували у мене національну свідомість. Тому українці і не втрачають своєї ідентичності навіть за кордоном.

Утворюють нові угрупування, розвивають діаспори. Наші люди об'єднуються та відкривають для світу українську культуру, організовують благодійні концерти, ярмарки, виходять на мітинги проти війни, підтримують одне одного. Нехай іноді буркочуть та зляться, але в біді допоможуть, така вже в нас натура, яку я не заперечую, а навіть люблю.

Моя любов до України вимірюється сумом і ностальгією, тому, як можу, своїми силами намагаюся зміцнити з нею свій зв’язок.

У минулому році брала участь в обласному конкурсі читців поезії Тараса Шевченка (запис відео можна знайти на моїх сторінках соцмереж), презентую український одяг - часто одягаю вишиванки на різні заходи, в українському осередку нашого тимчасового прихистку веду гурток народних танців, цитую твори українців, спілкуюся з українськими письменниками в грецькій діаспорі, навчаюся у своєму Лебединському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №7 онлайн. У тому  навчальному році стала слухачкою Сумського територіального відділення МАН України. Написала і захистила науково- дослідницьку  роботу про свого земляка та феномен його творчості, таким чином долучуся до великої родини манівців, які прославляють державу та відомих українців на весь світ.

Тепер у кожній країні знають про державу - Україну, про її сильних духом захисників, про її міць і сталеві нерви, про величезну волю до перемоги, яку ми обов’язково здобудемо!

Нещодавно я запитала українську емігрантку  Людмилу Коцюр, яка працює в грецький школі вчителькою математики вже більше двадцяти п’яти років, про те, чи хоче вона повернутися в Україну, чи стала Греція для неї рідною. І вона відповіла, що з батьківщиною у неї асоціюється її будинок у місті Ладан Чернівецької області, де жили її бабуся, дідусь, батьки та вона. Усі найприємніші спогади - з дитинства. Жінка хотіла б повернутися та жити з родиною у невеликому місті з неймовірними пейзажами, але досить складно втриматися на плаву з мінімальною зарплатнею. Тому вона і поїхала заробляти гроші у далеку країну —  Грецію. У гостях у землячки я їла вареники з вишнями в сметані. Їла і дивувалася, що  вона хоч і живе в Греції біля тридцяти років, ідеально володіє мовою, завжди знаходиться в грецькому суспільстві, але ж справжня українка!

Так чому ж ми не можемо звідси славити, любити Україну?! Чому не можемо презентувати її, чому не можемо бути тут українцями?! Можемо!

Якщо кожен добросовісно буде працювати на своєму місці,  наближаючи перемогу! Я не боюся осуду людей за те, що зараз тут. Так склалася моя доля. Та ніхто не може у мене відібрати право бути українкою, говорити і співати українською, танцювати і одягати українське, шанувати Україну! Отже, можна змінити місце проживання, а от душу- ніколи! І це МОЯ  війна за СВІЙ шлях!