Я зі Снігурівки. Від початку війни завжди була тут, не виїжджала нікуди, поки росіян не вигнали. Мені зараз 76 років.

Ми спочатку не зрозуміли, що відбувається. У перші дні були в підвалі під домом. А потім я зрозуміла, що люди з підвалу не завжди можуть вибратися, і тоді вже у квартирі на другому поверсі між двома стінами перебувала. Слава Богу, вижила.

Шокувало, як люди гинули. Сиділи біля дому чотири жіночки, і тут – бабах! Не можу говорити… Одній голову відірвало, іншій ноги. Це таке страхіття! Навіть згадувати тяжко. А скільки руйнувань у нас! І школа, і будинок культури. Кругом одні руїни.

Шокували постійні бахкання. Я себе зараз не впізнаю. Раніше я бігала, завжди була в русі, а тепер ледве ходжу, і пам'ять уже не та. Усе це від нервів.  

Я сама не бачила, бо більше перебувала вдома. Але люди розказували, як росіяни грабували квартири, забирали звідти техніку та інші речі. І гаражі відчиняли, машини забирали в людей. А коли їх розбомбили, то всі ці речі вони покидали і повтікали. Не встигли з награбованим виїхати. Як вигнали їх звідси, то це був дуже приємний момент!

Приємні  моменти були, коли звільнили Снігурівку й люди почали вертатися до нашого будинку. У нас під час окупації в під'їзді було тільки 2 квартири, де залишалися люди. А зараз нам веселіше. Радісно, що люди повернулися.

Гуманітарку ми отримуємо, не голодуємо, допомагають нам. Щотижня хліб дають і консерви. Дякуємо за допомогу. У нас були завжди запаси: закрутки, картопля. Слава Богу, пережили. Будемо сподіватися, що скоро настане мир.

Я хочу жити в себе вдома в мирі. І щоб наша країна розквітала, а ми – разом із нею.