Хвора та слабозряча мешканка Луганська змушена була в свої 80 років залишити рідну домівку й переїхати до Києва, щоб не залишатися безпорадною під обстрілами.

Війна – це трагедія. У нас загинув батько в 1941 році, під час Великої Вітчизняної війни. І ми із цією трагедією прожили все життя. Нам було дуже моторошно без батька, дуже важко. Потім, коли почалася ця війна у 2014-му, було жахливо.

У мене на очах біля нашої лавочки біля під’їзду впав снаряд і вбив чотирьох сусідів, які там сиділи. На першому поверсі один, на другому і четвертому – двоє. Люди, з якими ми дружили, розмовляли. Ось така трагедія.

У 2013 році я поламала ногу, тазостегновий суглоб, тому що сліпа. Впала на бетон. Рік я пролежала в ліжку, не встаючи, кістка погано зросталася через діабет. І ось почалася війна. Це страшно й моторошно! Ми думали, що в нашому кварталі немає великих об’єктів, і стріляти сюди не будуть.

І коли я була в такому жахливому стані (хвора, сліпа), у нас вимкнули світло, відключили воду й газ. Я не могла знайти туалет, блукала по своїй трикімнатній квартирі. Але коли сестра запросила мене до Києва, я не хотіла виїжджати. Думала, буду в себе вдома господинею, поїду тільки на кілька днів, поки не включать воду й газ. Це було 13 липня 2014 року. Відтоді й почалася для мене війна, страхи, трагедія, незручності.

Я виїхала до Києва, але ніяк не можу забути, що в Луганську залишилася моя трикімнатна квартира. Ми своє життя з чоловіком починали з нуля, працювали, щось купували. У квартирі меблі, книги, всі речі. Я приїхала до Києва на два-три дні, а виявилося – надовго. І ми живемо із сестрою в однокімнатній квартирі.

Тут же живе моя сваха, з якою ми дуже дружні. У нас немає конфліктів, діти й радість загальні. Коли вона виїжджала до Києва, кликала мене, а я не хотіла. Зараз навіть не знаю, чи повернуся я колись додому. Стан здоров’я в мене не покращився.

Але я мрію про мир, про свою квартиру в Луганську, повернутися додому. Щоб була якась упевненість, що завтра буде день, робота, відпустка, школа, інститут, усе довоєнні можливості. Зараз мріється, щоб можна було отримати пенсію, купити щось у магазині, прокинутися й не боятися війни.