Куценко Аліна, 14 років, Комунальний заклад «Станично-Луганський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 Станично-Луганської селищної територіальної громади»

Та скільки ж усього треба пережити їм,

Щоб, блукаючи по світу, вони скрізь були своїми.

І якими бути треба, щоб навколо розуміли,

Чому в вухах є шум, чому чорне вже не біле,

І вогонь у серцях, вогонь в очах, вогонь….

Сергій Жадан

До червня 2014 року про війну я знала з книжок та інколи разом з батьками дивилася воєнні фільми і навіть уявити не могла, що ця біда нахабно і без запрошення увійде в мій дім.

Це дуже дивно, коли вранці йдеш до ванної кімнати у своїх справах і відчуваєш, як під ногами ходить хвилями підлога від до сих пір незнайомого звуку, жахливого звуку пострілу. І я вже не в змозі зробити крок, я розумію (зізнаюсь, напевно, вперше), що таке страх, він липне до мене, огортає своєю павутиною…

Ось він – цей день, День народження моєї матусі, 10 червня 2014 року, день, коли мало бути свято, а життя розділилося на «до» і «після». Моя Станиця Луганська – добре, світле місце, де назавжди оселилася моя душа, де найяскравіше світять зірки, де я пишу вечорами вірші, де можу безкінечно дивитися на річку мого дитинства, слухати шепіт лісу, який тихо розмовляє зі мною.

Хоча – ні, я забуваюсь, уже не можу багато чого, що допомагало мені пізнавати красу цього світу, лишилися тільки спогади… Чому? Бо не дуже хочеться стати янголом у 14 років, загинувши від мінної розтяжки.

Наша родина виїжджала у 2014 році на чотири місяці.

Пам’ятаю свою матусю, яка прийшла на День учителя в незнайому школу чужого міста і дивилася з зали, як я співаю про любов педагога до своєї професії, дітей.

А я бачила її сльози і розуміла (хоч і мала всього 7 рочків), чому плаче мама: вона 15 років віддала вчительській професії, у неї розривалося серце від думок про те, що може не повернутися до своєї рідної школи, яку закінчила і до якої прийшла молодою вчителькою.

Але ми повернулись і потрапили в саме пекло війни. Не можу позбутися жахливого спогаду, який назавжди лишиться в пам’яті кожного з нашої родини: обстріл селища з Луганська «Градами».

В кімнаті на підлозі моя маленька сестричка, на ній я, на мені мама, а зверху, ніби велетень з казок, нас прикриває тато. Ми молилися тоді всім вищим силам, а страшний свист мерзенним звуком пронизував нас… Тієї ночі ми вижили, а от дві родини з сусідньої вулиці вже ніколи не зустрінуть сонце.

Якби в мене запитали, що таке мир, то я б, не замислюючись, відповіла: мир – це рідні, за яких не треба хвилюватися, це усміхнені однокласники, які нарешті не просуваються повзком по стінах шкільної будівлі, рятуючись від куль, це можливість спокійно гуляти вулицями, не озираючись навкруги і не підстрибуючи від кожного гучного звуку.

Я щаслива, що відчуття беззахисності вже не таке гостре. Думаю, мій найскладніший і найважчий період позаду. Я дійсно навчилась цінувати життя і дуже сподіваюсь на своє емоційне перезавантаження, але поки відлуння війни таке ще близьке…