Іваненко Марія, 10 клас, КЗ «Лозівський ліцей № 4» Лозівської міської ради Лозівської ОТГ Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартинюк Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

П’ята година  ранку... Хтось уже прокидається, а хтось тільки лягає. Хтось солодко спить, а хтось біжить на роботу чи вигулює собаку, вітаючись з усіма: “Доброго ранку!” 24 лютого 2022 року для нас, українців, дні перестали бути добрими: на нашу землю прийшла війна − кривава, жорстока, безжальна.

Уся Україна прокинулася від цієї моторошної “новини”, майже всіх розбудили вибухи.

Моя історія почалася також о 5 ранку, після святкування дня народження подруги. Усі чогось очікували, у новинах  говорили тільки про війну, але ми не  надто переймалися, свій останній мирний день провели весело. Це була середа, і в четвер нам треба було йти на танці. У нас залишилася остання пляшка кока-коли, яку ми повинні були випити в нашому рідному Палаці культури.

Але хто знав, що ми туди більше не повернемося?

Я прокидаюся від звуку «вихлопної труби» (як тоді подумала). Але з’явилася думка: а раптом це вибух? Я забігаю до кімнати мами, яка плаче, і каже: «Манюнь, почалась війна, наші родичі вже захищають нас». Моя тітка, два дядьки та старший брат захищають державу. Наша сім’я завжди була дружньою, і це дуже  важливі люди в моєму житті.

Що було далі? Моя мама пішла на роботу, бо вона медичний працівник і потрібна була в лікарні, з якої пізніше зробили госпіталь. Мене з подругою Лізою відправили в село. У будинку нас було 18, бо приїхали родичі з Харкова.

Було тіснувато, але досить весело та тепло, наскільки це було можливо. Невідомо, що буде далі, чи побачу я рідних, чи повернуся додому.

Боляче було, коли через тиждень війни я дізналася, що мій брат у госпіталі. Пневмоторакс. Брат мені як батько, було страшно за нього. На щастя, усе добре, але після госпіталю його повернули до поліції. Сказали, що він потрібен тут, у Харкові.

У селі було важко, хотілося додому, до мами, тому я ледве вмовила, щоб мене повернули.

Але 1 квітня захопили Ізюм, оголосили евакуацію. Я поїхала до Полтавської області з сім’єю дружини мого брата. Це було складно: я в незнайомому місті, з малознайомими людьми, мама та брат далеко. Тільки дружина брата була мені якоюсь підтримкою. У Харкові тоді було дуже неспокійно, і кожен день ми переживали за мого брата.

Через місяць ми повернулися, бо дуже хотілося додому. Нарешті я побачила маму, свою подругу Дашу і брата.

20 травня наша танцювальна сім’я залишилася без  домівки  − прилетіла ракета в наш рідний Палац культури, наші артистичні зали під номерами 3 та 5 були знищені вщент. Я танцювала в Палаці 10 років, і в те, що його немає,  було неможливо повірити. 20 травня ми мали виходити на танці після перерви через війну, але нам заборонили через зруйнований Палац у Дергачах  − янгол-охоронець урятував нас усіх.

Літо минуло досить спокійно, а восени 2022 року почалися блекаути. Було холодно, але я була в колі сім’ї  − і це головне. У 2024 році почався наступ на Вовчанськ.

У цей час я два тижні перебувала в Харкові, і знаєте… усе начебто знову повторюється. Вибухи, люди виїжджають, Харків порожній − було  моторошно.

Війна змінила мене і моє бачення світу. Я зустріла війну в 7 класі, а в наступному  − уже закінчую школу. Ця війна показала мені, хто є хто. Люди, з якими ти майже не спілкувався, стали найближчими. А ті, кого вважав найближчими, стали чужими. Моя сім’я згуртувалася як ніколи.

У мене з’явився папуга, якого брат врятував на Північній Салтівці, у торговельному центрі, у який прилетіла ракета. Ми з мамою завели котика, до війни ми б на це не наважилися.

Я дуже сумую за довоєнною Україною, особливо за довоєнним Харковом, який на кожен Новий рік радував мене ялинкою, гірляндою на Сумській вулиці, зоопарком Фельдмана. Це все обов’язково повернеться. Хоч нам назавжди запам’ятається той ранок 24 лютого, але перемога обов’язково буде! Бо такий народ, як ми, перемогти неможливо! Так було. Так є. І так буде завжди. Слава Україні!