Нерідко чуємо: час лікує, але ще минуло не так багато часу, щоб забути події, які відбулися два роки тому, 2015 року. Ще дуже часто згадуємо час, коли на селище Новотошківське падали снаряди, які влучали в будинки.

Боляче до сліз дивитися на дітей, які перебували в той період у селищі без світла, води.

І дуже часто згадуються дні, схожі одне на одного.

Вставши вранці, якщо дали поспати хоч години дві-три, то добре. Швидко треба сходити по воду до криниці, куди збирається весь люд, який залишився, бо немає куди, та й не було за що виїжджати.

Прийшовши з криниці, треба погодувати дітей чимось, адже продукти всі закінчуються. Погодувавши дітей, треба думати про тепло, але не дають вийти з дому через обстріли.

Взявши дітей, сідаємо в коридорі на постелені матраци, подушки. Діти намагаються заховати свої маленькі голівки в подушки, щоб не чути вибухів.

Але одного з таких днів серце мало не розірвалося від думки, що можуть загинути діти, адже скло летіло по всій квартирі, оскільки снаряд розірвався поруч із будинком.

Вилетіло скло, осколками посікло стіни, побило шифер. Люди залишилися без вікон у квартирах.

На певний час запанувала тиша, почали швидко зачиняти вікна чим вдасться: старими ковдрами, подушками. Була одна думка – щоб діти не замерзли.

Ледь причинили вікна – знову почався обстріл. День підходить до ночі, спати лягаємо в коридорі.

Постріли замовкають на певний час. Є надія, що ні дорослі, ні діти більше не знатимуть такого пекла.