Кондратенко Ольга, 14 років, учениця 9-го класу КЗО «Коломійцівська гімназія» Покровської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лемешко Наталія Анататоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Всім привіт, мене звати Оля, другого жовтня мені виповнилось 14 років. Я народилась і живу в Україні, патріотка своєї землі. Двадцять четвертого лютого моє життя перевернулось з ніг на голову. Вранці опів на шосту моїй матусі зателефонували і я з розмови зрозуміла, що трапилось щось надзвичайне. Встигла зловити лише слово "війна", і чомусь стало так страшно.

Я підійшла до мами, вона з тривогою в голосі повідомила, що сьогодні до школи не йдемо, будемо навчатись дистанційно. Я зателефонувала подрузі Аріні, однак вона ще нічого не знала. Поспілкувавшись із нею, обмінюючись думками про новину, яку я їй повідомила, ми попрощались. Дома були всі стривожені, на нервах, я теж запанікувала, плакала, до кінця не могла усвідомити, що почалась війна. Щоб хоча б трішки відволіктися (для моїх ровесників це було так невідомо і страшно), ми спілкувалися в «Телеграм» групі нашого класу, висловлюючи свої думки, погляди на ситуацію, яка склалася. День спливав за днем, але події на фронтах усе ускладнювались, часто відчувала страх, одна думка змінювала іншу, не знаючи, що буде, що тебе чекає.

Життя розділилося на до і після: батьки турбувалися за дітей, бабуся й дідусь, на долю яких випали роки Другої світової війни, хвилювалися за своїх дітей та внуків. Адже в перший день весни мого брата Сергійка викликали до військкомату і вручили повістку для необхідної військової підготовки. Так у XXI ст. рідні провели на війну внука, сина, брата. Були обійми, прощальні слова, сльози. Наш захисник намагався жартувати, всіх заспокоювати. Від почутого, на душі стало тепліше. Дні були довгими, ночі - безкінечними.

Наша сім'я, як і всі односельці, долучилася до другого фронту у війні: плели маскувальні сітки, пекли пиріжки, млинці, готували різноманітні смаколики для захисників, учні нашої школи писали листи підтримки, виготовляли сувеніри, малювали малюнки. З кінця березня наше село було віднесено до зони бойових дій, усе частіше чулися вибухи, у сусідні села здійснено «прильоти» ворожих ракет. З новин усе більше дізнавалися про складну ситуацію під час бойових дій. Я разом із рідними читала молитви за наших захисників та збереження їх життя. Від нашого Серьожки часто не могли дочекатися звістки, та й самі знали, що там не легко.

Враховуючи ситуацію, яка відбувалася менш ніж за тридцять кілометрів від нашого мальовничого села, батьки вирішили відправити мене у більш безпечне місце. Тринадцятого квітня я поїхала у місто Чернівці. Справді, там було спокійно, нові знайомства, нові враження, захоплення архітектурними та культурними пам'ятками... Однак, я душею і серцем була зі своєю маленькою Батьківщиною, рідними, друзями, улюбленими куточками природи. А ще постійно думала, а як же там наш захисник. Через півтора місяці, я повернулась до рідної домівки.

Зараз я навчаюсь дистанційно. Звірства кацапів вражають із кожним днем, болить душа за кожне місто і село, за смерть як наших захисників, так і безвинних людей.

Тому головне для мене сьогодні – жити у мирній Україні, щоб була тиша і спокій на нашій землі , щоб діти могли відвідувати садочки і школу, батьки спокійно працювати... А я успішно закінчити дев'ятий клас, здобути омріяну професію, щоб зробити все можливе для відбудови нашої країни, її розквіту в майбутньому.

Українська нація наймогутніша, найкраща!

Ми все подолаємо, здобудемо перемогу над злом!

Слава Україні! Героям слава!