Олена Пономарьова | Вугледар

"Бомба впала на наш під’їзд"

В одному з геріатричних закладів Дніпра мешкає понад 80 переселенців з «гарячих» точок України. Здебільшого – з Донеччини й Луганщини. Люди бажають бути ближче до дому й одразу, коли буде безпечно, повернутися до рідних осель. А втім, на малій батьківщині житло вціліло далеко не в кожного. І їхнім єдиним домом поки лишається соціальний заклад у Дніпрі.

Ця установа досить велика – має два п’ятиповерхові корпуси загальною площею 20 тисяч квадратних метрів, перебуває тут близько 600 людей. Здебільшого літніх, самотніх і з інвалідністю. Один із корпусів повністю відремонтований, у другому роботи лише планують.

Напередодні Нового року проєкт Радіо Свобода «Ти як?» завітав до геріатричного закладу, щоб побачити, як тут живеться переселенцям, які подекуди втратили все. Матеріал Радіо Свобода.

65-річна Олена Пономарьова евакуювалася з Вугледару Донецької області. Місто, де вона прожила понад 30 років, зараз - під щільними обстрілами - перетворилося на руїни. На п’ятий день повномасштабної війни російські війська розбомбили їхню лікарню - тоді загинули кілька людей. А 17 квітня авіабомба влучила прямо в її багатоповерховий будинок. Жінка з лежачою після інсульту 83-річною матір’ю були вдома, їх привалило дверима. Вижили, дивом.

Олена Пономарьова, переселенка

Нашого дому немає, всіх чотирьох під’їздів. Все там лишилося, і фотографії.

Олена Пономарьова

«У нас - дев’ятиповерхівка, чотири під’їзди. Бомба впала в наш під’їзд. Ми жили на третьому етажі, а вона влучила в шостий, але в інший стояк. Повипадало все – вікна, двері. Нас з мамою по голові вдарило дверима дуже. Ми не планували виїжджати – нас лишалося двоє на увесь під’їзд. З лежачою людиною важко: не було хліба, за гуманітаркою не вибіжиш - не кинеш її. Але коли стався приліт, під’їхали волонтери й вивезли нас до Дніпра. Встигли взяти лише мамині підгузки і змінну білизну. А це квітень, холодно… Пізніше ми дізналися, що в наш будинок іще були влучання. Нашого дому немає – всіх чотирьох під’їздів. Все там лишилося, і фотографії», – каже жінка.

У кімнаті Олени

Олена з мамою

У двомісній кімнаті в Олени з мамою чисто й затишно, але стіни й стеля видають – ремонт тут тільки очікується. Є холодильник і телевізор. Олена каже: у пансіонаті вони з мамою більш як рік. Ці новорічні свята будуть другими, які вони зустрінуть тут.

У кімнаті

«Та це – рай у порівнянні з розбитим домом. Ми обидві – пенсіонерки. Платимо 75% від своїх пенсій. На руки отримуємо по 25%: я – 2 300 гривень, мама – 930 гривень. Плюс як переселенки отримуємо ще й по 2 тисячі виплат. На необхідне вистачає, на ліки. Ма лежала в лікарні з нирками – то пансіонат оплачував. Годують нормально: не домашнє, але добре. Все добре – і хліб, все. Постіль міняють, хороший персонал», – каже вона.

Результати арттерапії для мешканців закладу

Мрій на новий рік особливо немає. Лише мир. І здоров’я: для мами й для себе

Олена Пономарьова

Пропонували в пансіонаті психологічну допомогу, однак вона скористатися не захотіла. Переживає війну, як уміє, самотужки:

«Приїздили дівчатка-психологи, але я не зверталася. Думаю: а хто мені допоможе? Мені квартиру ніхто не поверне. Спочатку плакала весь час - не могла це прийняти. Треба самій це пережити. Вранці прокинуся - зразу перша думка: "Нема квартири!" Після завершення війни нам тут дозволять бути місяць, усього лише місяць, а потім треба десь їхати. Міста у нас немає і дому немає. Невизначеність… Мрій на новий рік особливо немає. Лише мир. І здоров’я: для мами й для себе».