Мороз Ганна, 9 клас, Максимівська гімназія Піщанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каптан Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це 1000 днів боротьби за життя, віру і надію. Це шлях, на якому кожен день стає викликом, що змінює людину. Я, Мороз Анна, мені 15 років, і для мене війна стала тяжким випробуванням. Вона змусила мене залишити все, що було важливим: дім, друзів, улюблених тварин, звичне життя. Однак ці тисяча днів показали мені, наскільки міцною може бути людська душа і як, навіть у найтемніші часи, можна знаходити сили йти вперед. Мій шлях — це не тільки історія втрат, але й шлях до особистого зростання, який, я вірю, приведе мене назад до рідної землі після перемоги.

Війна не тільки руйнує матеріальні речі, але й змінює емоційний та духовний світ людини, змушуючи її стикатися з важкими втратами і випробуваннями.

Моє рідне місто Гірник, що в Донецькій області, зазнало обстрілів одразу після початку війни. Ще до того, як ситуація стала критичною, я навчалася у Гірницькій гімназії №18 Курахівської міської ради. Проте з кожним днем життя там ставало дедалі нестерпнішим: постійні перебої з водою, електрикою та зв’язком. Ми могли тижнями залишатися без світла, а іноді навіть не мали можливості подзвонити рідним.

Життя у відчутті постійної небезпеки й невизначеності перетворило мої підліткові роки на боротьбу за виживання. У цей час я фактично не виходила з дому, бо страх постійно переслідував мене.

Проте найбільший удар по нашій родині стався, коли згорів будинок моєї бабусі. Це стало точкою неповернення: ми зрозуміли, що залишатися більше неможливо. Наш переїзд був непростим і супроводжувався постійною небезпекою. Коли ми їхали до Селидового, потрапили під обстріл. Ми забрали кота та одну собаку, але двох інших, на жаль, залишили. Це рішення було одним із найважчих у моєму житті. Щодня я думаю про тих, кого ми залишили під вогнем. Вони були частиною мене, нашої родини, і думка про те, що вони, ймовірно, загинуть, розриває моє серце.

Я досі бачу в уяві, як одна з собак повертається до нашого будинку, не розуміючи, чому ми її залишили. Цей спогад переслідує мене і змушує відчувати провину.

Не менш важко думати і про друзів, що залишилися у Гірнику. Багато хто з них не зміг виїхати через брак можливостей або небажання залишати все, що їм дороге. Ми росли разом, ділилися мріями і планами на майбутнє, але війна зруйнувала не тільки наші домівки, а й наші стосунки.

Зв'язок з ними практично неможливий, і я щодня хвилююся за їхні життя.

Наша родина також пройшла важкий шлях. Тато сам вивозив усі речі, оскільки ми не мали можливості наймати вантажників. Бомби падали у 300 метрах від нас, і кожен день ми жили зі страхом. Після короткого перебування у Покровську та Кам’янському ми нарешті знайшли тимчасовий прихисток у селі Максимівка, що на Полтавщині. Тут тихо і спокійно, але це не знімає болю від втрат.

Попри всі жахи, які ми пережили, я впевнена в одному: віра ніколи не вмирає. Навіть коли все здається безнадійним, залишається надія на краще майбутнє.

Я вірю, що після перемоги наша родина зможе повернутися до рідних серцю місць, навіть якщо це буде інший дім. Ми повернемося, бо не зламалися, і наше нове життя буде продовженням того, що ми втратили, але з новою надією і мріями.