Ми з Маріуполя. Моя родина - це дружина, донька і двоє онуків. У Маріуполі я працював у водоканалі, 24 лютого у мене якраз був вихідний. Ми перебували в бомбосховищі на лівому березі біля четвертої лікарні і нас постійно бомбили. Саме лікарню бомбили. Там купа трупів була під стінами. 

Ми місяць сиділи без світла, без газу, без води. Якісь запаси були. Якась крупа, картопля, та, що на зиму заготовляли, і та, яку готували на посадку. Все їли. 

Ніхто нас не евакуював. Тікали 22 березня по набережній під бомбардуваннями самі без нікого. На своїй машині. Сім людей на "Жигулях" ми виїжджали. Осколком вибило заднє скло у машині. Довелося їхати повз "Азовсталь", тому що всі мости були розбиті. 

Спочатку ми приїхали у Запоріжжя, потім – в Івано-Франківську область, де й зараз перебуваємо. Поки що я без роботи. 

Я сподіваюсь, що війна закінчиться до літа. Уже набридло. Поки не бачу просвіту. Не знаю, що буде у майбутньому.