Загорулько Роман, комунальний заклад "Краснопавлівський ліцей" Лозівської МР Харківська область

Вчителі, що надихнули на написання есе: Чуйко Тетяна Іванівна, Лиценко Наталія Миколаївна

"Війна. Моя історія"

Коли і як ти усвідомив(ла), що почалася війна? Що ти відчував(ла)? Що цей день означав для тебе і твоєї родини? Як змінилося твоє життя і життя твоєї родини після початку повномасштабної війни в Україні?

24 лютого в п’ятницю зранку я мав спокійно піти до школи. Звечора, зібравши рюкзак, мав повну впевненість у завтрашньому дні. Так, я читав чимало попереджувальних повідомлень у ЗМІ про те, що на кордоні зібране велике угруповання російських військ, що невдовзі почнеться повномасштабний наступ.

"Січень 2022

Танки бруду бояться: як погода може стати на заваді планам Путіна.
Московія переміщує гелікоптери до українського кордону
Асиметрична стратегія ЗСУ: що потрібно змінити?"

Та в усі ці повідомлення не дуже вірилося, адже складно уявити бойові дії у ХХІ столітті, у вік процвітання технологій, розвитку науки, коли більшість конфліктів вирішуються дипломатично, та ще й в центрі Європи! Здавалося б, після стількох кровопролитних зіткнень, люди мали б зрозуміти: досить самознищень заради сумнівних інтересів! Мали б зрозуміти, але…

24 лютого близько 6:30 мене розбудила мама і наполохано повідомила, що чула вибух. Я тут же встав з ліжка і швидко одягнувся. В голові повний хаос. Тим часом мама ввімкнула телевізор, де вже по всіх каналах транслювалися гарячі новини про перший масований ракетний обстріл, трохи пізніше – про прильоти, висадку десанту, ДРГ в багатьох містах, колони військової техніки окупантів, затори на дорогах, паніку в містах.

Одразу після перших новин мама зателефонувала татові, який служив на сході. Він постарався нас заспокоїти і попросив поки що не виїжджати з дому. Я в той час повідомив страшну новину бабусі в Туреччину. Там, як і всюди у світі, телебачення сповіщало про повномасштабне вторгнення росії. Незабаром мені довелося порушити заборону тата і поїхати по питну воду. На той момент складно було спрогнозувати ситуацію, адже все мінялося майже щогодини – там наступ відбили, там росіяни просунулися. Вибухи чули і ми. (Лише через декілька місяців дізнаємося, що була реальна загроза захоплення нашого району і селища). Повертаючись із баклагами води, я відзначив відсутність людей. Ані душі!

Та сидіти склавши руки не можна. По-перше, підготував місце, де можна сховатися від обстрілів. На щастя, ми живемо в приватному будинку, де є погріб, який ідеально підходить під умови найпростішого укриття. Тож облаштовував його (поставив столик, стільці, диванчик). По-друге, разом з мамою приготували запаси їжі довгого зберігання, води, ліхтарики, зарядні пристрої. По-третє, склали в наше укриття необхідні медичні засоби та всі документи. Паніки в мене не було. Я чітко розумів, що треба робити, які речі необхідно класти в підземне сховище, враховуючи всі можливі сценарії. На щастя, це укриття нам так і не знадобилося, адже завдяки нашим мужнім захисникам, супостата було зупинено відносно далеко від нас. До пізнього вечора ми телефонували рідним, друзям, знайомим, обмінювалися тривожними новинами. Пізно вночі ми, випивши заспокійливого, поринули в неспокійний сон, сподіваючись, що прокинемося в мирній країні.

Моє життя дуже змінилося за цей час. Я досі навчаюся дистанційно, так і не отримавши змоги поринути у шкільні будні в стінах ліцею разом із однокласниками. Ми з сім'єю пережили кілька прильотів у наше селище, надали притулок родичам з Донецької області, пройшли блекаут з цілодобовими відключеннями світла й води. Та справжнім ударом стало 19 грудня 2022 року. У цей день мій тато, відбиваючи навалу ворога "на нулі", отримав важке поранення.

Це стало другим за рік поділом на "до" і "після". Шість місяців тривало лікування. Мама постійно була поруч із татом. Я теж відвідував його. Спочатку госпіталь Дніпра, потім боротьба лікарів за його життя у Львові, “мандрівка” в Німеччину з надією на протезування… І повернення додому з висновком: функція лівого колінного суглоба назавжди втрачена… Ці пів року були дуже напружені: до постійного моніторингу новин України додалися турботи про тата. Крім навчання, на мене лягли всі домашні обов'язки: закупка продуктів, приготування їжі, прання, прибирання, догляд за нашими улюбленцями. Я миттєво подорослішав.

Зараз життя продовжується, боротьба триває. І перемога обов'язково буде за нами. Слава Україні!