Ірина виїхала з дому з дітьми і двома сумками, бо син хворіє на діабет, а в окупації було годі розраховувати на медичну допомогу

Я вчителька математики, працювала до вторгнення на нині окупованій території. Ми в селі жили. У перший день війни у нас були вибухи. Одразу почалася паніка. У нас у селі не було жодного оповіщення: ні тривоги, нічого. Я просто телебачення дивилася і читала інформацію. Потім стало відомо, що людям неможливо виїхати з села, бо наша траса вся була заповнена технікою. Вона рухалася з Криму в бік Мелітополя повз нас. Колони їхали в три ряди. Відразу понаставляли блокпостів. Було дуже тяжко і моторошно. Я не могла повірити, що дійде до таких крайнощів, як війна. У мене почалася паніка. Син призовного віку, але він студент. Я дуже переживала.

Росіяни розташувалися біля нашого села. Їздили великі машини, танки по вулиці - аж тремтіли стіни. Дуже було страшно. 

Потім у нас вимкнули світло, його два тижні не було. Ми не могли купити хліба, ніяк не могли добратися до райцентру. Я там завжди купувала борошно і хліб. В кінці лютого збиралася отримати зарплатню, поїхати в райцентр і закупити продуктів, але не змогла, оскільки нас окупували. 

Авто в мене не було, і я не могла нікуди виїхати. Я до місцевої влади зверталася, тому що у моєї дитини є вади здоров'я. Казала, що мені потрібно, щоб шматок  хліба і ложка цукру завжди були. Бо якщо в дитини рівень цукру падає, то вона може знепритомніти, і тоді я взагалі нічого не зможу зробити. Дуже було важко емоційно. Переживала за стан своїх дітей. 

Потім два тижні у нас їздили машини. 30 важких машин на початку села стояли, і люди до них підходили, питали в солдатів: «Що ви тут робите?» 

А ті почали погрожувати: «Якщо ви будете підіймати бунт, ми одну ракету запустимо – і вашого села не стане. Тому не рипайтеся, сидіть і мовчіть». 

Потім налагодилася трохи логістика, почали привозити нам хліб. Такі черги були! Люди перебували в шоковому стані. І поїсти було нічого. Солі не було, цукру, борошна. Світла також інколи не було. Ми не мали чим обігріватися - вмикали газові конфорки на кухні, щоб опалювати помешкання.

Я дивилася новини і чула, як розбили пологовий, загинули люди, мами і діточки. Розбомбили театр у Маріуполі. Цим мені також завдали душевного болю. Я чула, як із нашої території запускали ракети. Ці установки стояли біля нашого села. Я не могла змиритися, що ми перебуваємо на тій території, з якої випускають смерть. Але в нас о шостій ранку вертольоти і винищувачі почали літати, і ввечері так само. Для мене це було страшно і важко, тому я вирішила, що потрібно виїхати. 

Почала шукати в соцмережах якогось попутника, стала писати певним людям, однодумцям, які з’являлися в групах. Найбільше переживала за дитину. Боялася, що інсулін закінчиться, і мені ніхто не простягне руку допомоги. 

Переживала, що не зможу свою дитину забезпечити медичним обслуговуванням. У сина часто ацетон вискакував, йому крапельниці потрібні, а в нас - воєнні дії. 

Я почала шукати шляхи для виїзду. Ось так і виїхала у квітні. У Запоріжжі не розраховувала на знайомих. Лише два рази їх бачила, і вони мені запропонували житло. Я вважала, що ми виїхали ненадовго, що ось ця фаза війни закінчиться – і ми повернемося додому. У Запоріжжі є дитяче ендокринологічне відділення. Син мій щорічно там обстежувався, і в них завжди є потрібні препарати. Вони неодноразово до нас і на «швидкій допомоз»і приїжджали. Тому я вирішила обрати Запоріжжя. Це як медичний хаб для нас.

Ми з дітьми потрапили сюди у квітні з двома сумочками, бо не було змоги більше з собою взяти - ми їхали зовсім із чужою людиною. Дуже дякую цій людині, яка нас підвезла сюди просто за бензин. Ми потрапили у велике місто, незнайоме нам. Потрапили туди, де немає нашого житла. Нам допомогли волонтери. Спершу поселили нас у гуртожиток, а потім наші знайомі довідалися, що ми в Запоріжжі, і запропонували нам житло у своїх родичів. 

Ми там прожили пів року в бабусі. Через місяць приїхав і старший син, якому 20 років. Взагалі склад нашої сім'ї – я, мама, донька, 15 років, і син, 9 років, який хворіє на діабет. А старший син залишався в окупації, але через місяць теж потрапив до нас. Ми вирішили орендувати квартиру, оформивши статус ВПО. Вирішили, що нам цих виплат буде достатньо, щоб винаймати квартиру і платити за комунальні послуги.

У нас усе залишилося вдома: і земельний пай, і дім, на який я заощаджувала. А тут ми наче викинуті зі свого гнізда. 

Наша школа залишилася в окупації, а наш директор виїхав звідти, і школу онлайн нам зберіг таким чином. Тому в нас робота була. І обіцяють ще на рік. Взагалі, окупація – це діло таке, що ми можемо залишитися зовсім без роботи. Нам тут сильно допомагають. Виділили нам обігрівач. Переселенцям допомагали посудом, ковдрами. Але посуд я не отримала і не купувала сама - користуємося тим, що є в хазяйській квартирі. 

Дуже б хотілося повернутися додому. Нам цей рік нібито дадуть допрацювати, але потім у мене взагалі не буде засобів для існування, не буде фінансів. Як я дітей своїх на ноги поставлю? Для цього потрібно, щоб своє житло було. А на нього немає коштів. Зараз ми - біля розбитого корита. У мене все було, я заощаджувала, збирала, все робила, а зараз ми опинилися в чужій квартирі. І тут також страшно. Це як рулетка: прилетить – не прилетить. Зараз нестабільне самопочуття, та й взагалі – тривога. Я не знаю, що далі робити, як жити. Який вихід – я не знаю.