Діденко Анастасія, 8 клас
Хорольська гімназія Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Логвиновська Аліна Володимирівна

Війна. Моя історія

23 лютого 2024 року, на годиннику десята вечора…. Уже засинаючи, будую плани на завтра: піду до школи, потім на гурток, а потім довгоочікуваний зв’язок з подругою з Донеччини. Ми познайомилися влітку минулого року, подорожуючи Україною, але в тій мандрівці життям не втрачали зв’язок і донині. Одна для одної стали ниткою підтримки, яка тяглася через довгі п’ятсот кілометрів. З цими думками звичного для мене життя, заплющивши очі, поринаю у сновидіння…

- Настуню! Настуню, прокидайся! – чую голос мами, але у ньому відчуваю стривоженість та хвилювання, яке вона не може приховати.

Ще тільки п’ята ранку. Не можу зрозуміти, що відбувається. Аж раптом чую гучний звук, після якого чую слова тата: «Почалася війна…». Невже цей гучний звук, то був вибух? Мій мозок, а головне серце відмовляються у це вірити! Тоді ще не розуміла та навіть не підозрювала про наслідки, які війна може спричинити. Що робити далі? Волею-неволею охоплює паніка.

Відразу пишу подрузі. Вона розповідала про страшні події, які пережила сама у своєму місті. Хоч і знаходилася не та близько до лінії вогню, але вибухи чула часто. Згадуючи про нею, часто відчуваю хвилювання за рідну по духу людину, а сьогодні чомусь стало особливо страшно за своїх близьких серцю.

Пам’ятаю, що дуже плакала, і не тільки від страху, а й від невимовного болю, що такі сумні сторінки проходить в своїй історії моя країна у ХХІ столітті. Невже ми не заслуговуємо на спокійне, мирне життя? Відчувала неймовірну образу та гнів, які змішалися з почуттям сили та стійкості.

Я так вдячна своїй матусі, яка мене заспокоювала, пояснювала, що взагалі відбувається. Досі не розумію, як у ній у цей складний момент знайшлося скільки сили не тільки триматися самій, а підтримати мене. Як виявилося, що це були для мами та й для мене не найбільші труднощі…

Під звук першої, пронизливої й до цього часу, повітряної тривоги тато почав кудись збиратися.

- Доню, я їду на фронт… Потрібно захищати українців від війни, зберегти наші кордони: і територіальні, і особисті… Не хвилюйся за мене, я завжди буду поруч, – підморгнувши, тато передає мені кулон, який я завжди ношу з собою.

Я засмутилася, тому що боялася втратити тата, але розуміла його вчинок. Він не міг інакше…

Так хотілося повернути своє життя, ті звичні й, здавалося, буденні речі назад: мирне небо, школу, друзів. Забагато складних для мого дитячого розуміння подій відбулося за такий короткий час…

Нарешті, як те рятівне коло, чую знайомий звук сповіщення мого телефону. На годиннику десята вечора…

- Поки що тихо… Тримаймося! Разом не так страшно! Правда ж? – пише моя подруга.

Саме тоді я зрозуміла, яке ж потужне значення має це слово «тихо»...

Учорашній день все ще читає сповідь про вже минулі, але пекучі події. Але я вірю в щасливу долю народу, у його силу. Я усе ще тут. Дихаю і вірю... У сутінках вдихаю аромат свободи.

Сльоза скапує по моїй щоці… Як же хочеться прокинутися, а на вулиці той самий день зими, четверта ранку... Навкруги сніг. Татові міцні обійми… Теплий погляд мами... І так добре, як ніколи…